Річард Бах - Ілюзії

— Я не питиму вашої кровi, Рiчарде, — приязно мовив вiн чистiсiнькою англiйською мовою без найменшого акценту. Просто на моїх очах вiн розтавав у темрявi, так наче повiльно гасив своє внутрiшнє свiтло… За п’ять секунд вiн зник без слiду.

Шiмода знову сiв до вогнища.

— Мене завжди тiшить, коли ти не маєш на думцi того, що говориш! Мене ще трусило вiд адреналiну, що утворився в кровi, коли я ладен був зiтнутися з тим монстром.

— Доне, я не певен, що створений для такого. Може, ти пояснив би менi, що дiється. Ну ось, примiром… що це було?

— Дот — вампiр iз Трансiльванiї, — сказав вiн, наслiдуючи й перебiльшуючи акцент того прибульця. — Або точнiше, Дот був уявною подобою вампiра iз Трансiльванiї. Якщо тобi колись захочеться щось комусь довести, а той не досить уважно тебе слухатиме, пiдхльосни його отакою невеличкою уявною подобою, аби показати, що ти маєш на думцi. По-твоєму, я перебрав мiру? З отим плащем, вовчими iклами й жахливим акцентом? Ти дуже злякався?

— Плащ був класний, Доне. Та надто вже стереотипний i явно заморський… Анiтрохи я не злякався. Дон зiтхнув.

— От i добре. Але ти принаймнi дечого досяг, а це теж неабищо.

— Чого я досяг?

— Рiчарде, в своєму гнiвi на цього мого вампiра ти чинив, що хотiв чинити, навiть знаючи, що це може завдати болю комусь iншому. Вiн же попередив тебе, що страждатиме вiд болю, якщо…

— Вiн хотiв ссати мою кров!

— Те саме ми чинимо з iншими, коли кажемо їм, що вони завдадуть нам болю, якщо не житимуть так, як ми.

Я надовго притих, обмiрковуючи цю розмову. Я завжди вiрив, що нам вiльно дiяти на власний розсуд, тiльки якщо ми не завдаємо болю iншим, але ця засада не виправдала себе. Чогось їй бракувало.

— Те, над чим ти сушиш голову, — зауважив Дон, — загальновживаний вислiв, який часто виявляється хибним. Цей вислiв: завдавати болю комусь iншому. Ми самi обираємо, чи бути нам тими, кому завдають болю, чи нi, i нiщо iнше не має значення. Вирiшуємо ми, i бiльш нiхто. Мiй вампiр сказав тобi, що буде страшенно мучитись, якщо ти не дозволиш йому попити твоєї кровi. Це — його рiшення, твiй вибiр — дати йому кровi, не зважити на нього, зв’язати його, забити падубовий кiлок йому в серце. Якщо вiн не захоче падубового кiлка, йому вiльно чинити опiр у той спосiб, у який вiн забажає. Отак воно й ведеться: тут вибiр, там вибiр…

— Коли виходити з цього погляду…

— Слухай, — зупинив вiн мене. — Ось що важливо. Ми всi. Вiльнi. Робити. Будь-що. Усе, що хочемо. Робити.

— А ти не почуваєш себе самотнiм, Доне? — Поставити це запитання менi спало на думку в кафе у Райєрсонi, штат Огайо.

— Мене дивує, що ти…

— Стривай, — зупинив я його. — Я не доказав запитання. Ти нiколи не почуваєш себе бодай трохи самотнiм?

— Те, що ти вважаєш…

— Зажди. Ось усi цi люди — ми їх бачимо лише кiлька хвилин. Лише вряди-годи промайне в натовпi обличчя, якась гарненька, яскрава, мов зiрка, жiнка, що викликає бажання зупинитись i привiтатися, постояти з нею хвилинку, погомонiти, нiкуди не поспiшаючи. Та вона або летить зi мною як пасажирка на десять хвилин, або не летить i зникає, а наступного дня я вiдлiтаю до Шелбiвiлла i вже нiколи не зустрiну її. Це нагадує менi про мою самотнiсть. Мабуть, менi важко знайти сталих i надiйних друзiв, бо сам я несталий.

Дон мовчав.

— А може, це й не так?

— Менi вже можна говорити?

— А чого ж, говори.

Бiфштекс з булочкою в цьому кафе обгортали до половини тонким проолiєним папером, i, коли ти його розгортав, дрiбне й нiкому не потрiбне кунжутове насiння з булочки обсипалося навколо, але самi бiфштекси були смачнi. Якийсь час Дон мовчки їв, те саме робив i я, намагаючись угадати, яка ж буде його вiдповiдь.

— Гаразд, Рiчарде, ми — магнiти, так? Нi, не магнiти. Ми — залiзо, замотане в мiдний дрiт, i в ту мить, коли нам хочеться виявити свiй магнетизм, нам це до снаги. Пропускаючи нашу внутрiшню напругу крiзь обмотку, ми можемо притягувати все, що нам заманеться. Магнiтовi байдуже, за яким принципом вiн працює. Вiн — рiч у собi i за своєю природою певнi предмети притягує, а на iншi нiяк не впливає.

Я їв картоплянi пластiвцi й похмуро дивився на нього.

— Ти не згадав ще одну обставину. Як саме я це роблю?

— Ти нiчого не робиш. Пригадуєш космiчний закон? Подiбнi притягують подiбних. Просто залишайся тим, хто ти є, спокiйним, ясним, яскравим. Ми автоматично випромiнюємо сигнал, хто ми є, i щохвилини запитуємо себе: чи справдi ми робимо те, що хочемо, i робимо це тiльки тодi, коли самi собi вiдповiдаємо: «Так». Усе це автоматично вiдвертає вiд нас тих, хто не має чого навчитися вiд знайомства з нами, i привертає тих, хто має i вiд кого ми теж можемо дечого навчитися.