Як швидко ми звикаємо до чудес! Минуло менше хвилини, а я вже думав, що ходити по водi можливо, що це природно, нормально… I що тут, мовляв, такого?
— Але, якщо вода тверда, як ми можемо її пити?
— Точнiсiнько так само, Рiчарде, як ми по нiй ходимо. Вода — не тверда й не рiдка. Ти i я самi вирiшуємо, якою вона має бути для нас. Як хочеш, щоб вона була рiдкою, думай, що вона рiдка, чини так, нiби вона рiдка, пий її. А хочеш, щоб вона була повiтрям, дiй так, наче вона i справдi повiтря, — дихай нею. Спробуй.
Може, тут щось пов’язане з присутнiстю розвиненої душi, подумав я. Може, такому дано дiятись лише в певному радiусi — футiв п’ятдесят навколо…
Я став на колiна й умочив руку в ставок. Рiдина. Потiм лiг, занурив обличчя в її блакить i, щиро вiрячи, вдихнув. Дихалось теплим рiдким киснем, нiякої ядухи чи спазмiв. Я сiв i запитально поглянув на Дона, очiкуючи, що ж вiн прочитає там, у моїй свiдомостi.
— Говори, — сказав вiн.
— Чому я маю говорити?
— Бо те, що ти маєш сказати, точнiше передається словами. Говори.
— Якщо ми можемо ходити по водi, дихати нею i пити її, тодi чому ми не можемо робити те ж саме iз землею?
— Ага. Добре. Зараз побачиш…
Вiн повернувся до берега легко, без видимих зусиль, наче ступав по намальованому озеру. Та тiльки-но його нога торкнулася грунту (а на березi був пiсок i трава), почав угрузати i, ступивши кiлька коротких крокiв, занурився в пiсок аж до плечей. Так наче ставок ураз перетворився на острiв, а суходiл на море. Якусь мить Дон плив по пасовиську, що хлюпало навколо нього темними суглинковими хвилями, потiм зринув на поверхню, пiдвiвся i пiшов по нiй. I раптом це здалося чудом — побачити людину, яка йде по землi!
Стоячи на ставку, я аплодував його виступу. Дон вклонився, а тодi поплескав у долонi й менi.
Я пiдiйшов до краю ставка певний, що земля — рiдка, i носаком свого черевика доторкнувся до неї. По травi колами розiйшлися брижi. А яка тут глибина грунту? Я мало не запитав про це вголос. Грунт буде завглибшки такий, який вiн має бути на мiй розсуд. Два фути, подумав я, хай буде завглибшки два фути, i я пiду по ньому вбрiд.
Я впевнено ступив на берег… занурився у нього з головою i вмить пiшов на дно, в жахливе чорне пiдземелля. Я одчайдушно виборсувався на поверхню, тамував вiддих, щосили гамселив руками, щоб дiстатися твердої води й ухопитися за край ставка.
Дон сидiв на травi i реготав.
— Ти здiбний учень. Ти про це знаєш?
— Нiякий я не учень! Допоможи менi вибратися звiдси!
— Сам вибирайся.
Я припинив боротьбу. Треба побачити землю твердою, i я одразу ж зможу видряпатись. I я побачив її твердою… i видряпався на поверхню, затвердiлу, вкриту кiркою з чорної грязюки.
— Чоловiче, ну й добряче ж ти забрьохався!
— А-а-а! — Я витрушував грязюку з чуприни, виколупував з вух. Нарештi поклав свiй гаманець на траву, пiдiйшов до рiдкої води i почистився традицiйним вологим способом.
— Здається, iснує кращий спосiб почиститись.
— Атож, можна зробити це значно швидше.
— Помовч. Сядь лишень отам, усмiхнись i дай менi самому розмiркувати.
— Гаразд.
Кiнець кiнцем, я пiшов до «Флiта» такий самий забрьоханий, перевдягся й повiсив сушитися мокрi речi.
— Рiчарде, тiльки не забудь, що ти сьогоднi вчинив. У наш освiчений час легко сприйняти це за сон чи якiсь давнi чудеса. Нiщо добре не є чудом, нiщо приємне не є сном.
— Ти кажеш, що весь свiт — це сон i часом вельми приємний. Захiд сонця. Хмари. Небо.
— Нi. Образ — це мрiя. Краса — реальнiсть. Ти здатен добачити мiж ними рiзницю?
Майже зрозумiвши його, я кивнув. А згодом крадькома зазирнув до Посiбника.
Свiт —
це твiй зошит для вправ, на сторiнках
якого ти розв’язуєш свої задачi.
Це — не реальнiсть,
хоч там ти можеш вiдобразити реальнiсть,
якщо забажаєш цього.
Тобi вiльно також
писати в ньому нiсенiтницi
чи неправду або ж виривати
сторiнки.
12
Справжнiм грiхом
є обмеження Сущого.
Не роби цього.
Лагiдного теплого полудня у промiжку мiж зливами ми простували вологими тротуарами, повертаючись iз мiста.
— Ти можеш проходити крiзь стiни, правда ж, Доне?
— Нi.
— Коли ти на щось вiдповiдаєш «нi», я знаю, що це «так». Це означає, що тобi не подобається, як поставлено запитання.
— Як ти вважаєш, ми загалом спостережливi? — запитав Дон.
— Проблема полягає в «пройти» чи в «стiнах»?
— Так, а ще гiрше, що твоє запитання припускає, нiби я iсную в одному обмеженому часi-просторi й рухаюся до iншого часу-простору. Сьогоднi я не маю настрою сприймати такi припущення.
Читать дальше