Іван Єфремов - Туманність Андромеди

– Ваше ім’я чимсь схоже на моє, – промовив Дар Вітер.

Куточки маленького рота незнайомки сіпнулися в стриманій посмішці.

– Як і ви самі схожі на мене.

Дар Вітере глянув поверх чорної крони її густого й блискучого, трохи кучерявого волосся і широко всміхнувся до Веди.

– Вітер, ви не вмієте говорити жінкам приємних речей, – лукаво промовила Веда, схиливши набік голову.

– Хіба це потрібно тепер, відтоді як зникла потреба в обмані?

– Потрібно, – втрутилась Евда Наль. – І потреба в цьому ніколи не відпаде.

– Буду радий, якщо мені пояснять, – трохи насупився Дар Вітер.

– Через місяць я читаю осінню лекцію в Академії Горя і Радості, в ній буде багато дечого про значення безпосередніх емоцій… – Евда кивнула Мвенові Масу, що саме підходив до них.

Африканець, як звичайно, йшов розміреною, безшумною ходою. Дар Вітер помітив, що смагляві щоки Чари запалали гарячим рум’янцем, неначе сонце, пронизавши все тіло жінки, раптом виступило крізь засмаглу шкіру. Мвен Мас байдуже вклонився.

– Я приведу Рен Боза. Він сидить там, на камені.

– Ходімо до нього, – запропонувала Веда, – і назустріч Міїко. Вона побігла по апарати. Чара Нанді, ви з нами?

Дівчина похитала головою.

– Ось мій володар. Сонце зайшло, і незабаром розпочнеться робота…

– Важко, мабуть, позувати? – спитала Веда. – Це справжній подвиг! Я не змогла б.

– І я думала, що не зможу. Та коли ідея художника захопить, тоді сама поринаєш у творчість. Шукаєш втілення образу у власній постаті… Тисячі відтінків є в кожному русі, в кожному вигині! Ловити їх, як відлітаючі звуки музики…

– Чара, ви знахідка для художника!

– Знахідка! – урвав Веду гучний бас. – І як я знайшов її! Неймовірно! – Художник Карт Сан змахнув високо піднятим могутнім кулаком. Його світле волосся розпатлалось, обвітрене обличчя почервоніло.

– Проведіть нас, якщо є час, – попросила Веда, – і розкажіть.

– Я поганий оповідач. Але це все одно інтересно. Я цікавлюся реконструкцією різних расових типів, що існували в давнину до самої ЕРС. Після того, як моя картина «Дочка Гондвани» здобула успіх, я загорівся бажанням відтворити інший расовий тип. Краса тіла – найкращий вияв раси через покоління здорового, чистого життя. У кожній расі колись була своя завершеність, своя міра прекрасного, що виробилася ще в умовах дикого існування. Так розуміємо ми, художники, хоч і вважають, що ми відстаємо од вершин культури… Завжди так вважали, мабуть ще з печер старокам’яного віку. Ну от, я кажу не те… Придумав я картину «Дочка Тетіса», тобто «Середземного моря». Мене вразило в міфах стародавньої Греції, Кріту, Дворіччя, Америки, Полінезії те, що боги виходили з моря. Що може бути чарівніше від еллінського міфа про Афродіту – богиню кохання й краси стародавніх греків! Саме ім’я: Афродіта Анадіомена – породжена піною, та, що вийшла з моря… Богиня, що народилася з піни, оплодотвореної світлом зірок над нічним морем, – який народ вигадав щось поетичніше!..

– Із зоряного світла і морської піни, – почула Веда Конг шепіт Чари і крадькома глянула на дівчину.

Твердий, наче вирізьблений з дерева або з каменю профіль Чари промовисто говорив про давні народи. Маленький, прямий, ледь заокруглений ніс, трохи спадистий лоб, круте підборіддя, а головне – велика віддаль од носа до вуха – усі характерні риси народів античного Середземномор’я були відбиті в обличчі Чари.

Веда непомітно оглянула її з голови до ніг і подумала, що все у неї трохи «занадто». Надто гладенька шкіра, надто тонкий стан, надто широкі стегна… І тримається підкреслено рівно – від того її тугі груди надто випинаються. Може, художникові потрібно саме таке, виразно підкреслене?

Шлях перетнуло кам’яне пасмо. Чара Нанді надзвичайно легко, ніби танцюючи, перестрибувала з каменя на камінь,

«У ній, безперечно, є індійська кров, – вирішила Веда. – Спитаю потім…»

– Щоб створити «Дочку Тетіса», – розповідав художник, – мені потрібно було зблизитися з морем, зріднитися з ним, – адже моя крітянка, як Афродіта, повинна вийти з моря, але так, щоб кожний сприйняв це. Збираючись малювати «Дочку Гондвани», я три роки працював на лісній станції в Екваторіальній Африці. А коли створив картину, влаштувався механіком на поштовий глісер і два роки розвозив пошту по Атлантичному океану – всім цим, знаєте, рибальським, білковим і соляним заводам, які плавають там на гігантських металевих плотах.