Іван Єфремов - Туманність Андромеди

Дар Вітер ствердно кивнув.

– То пірнемо туди? – Він показав на біле мерехтіння в глибині.

Міїко звела і без того підняті біля скронь брови.

– Хіба ви зумієте? Тут не менше двадцяти п’яти метрів – це тільки для досвідченого пірнальника…

– Спробую… А ви?

Замість відповіді Міїко підвелася, озирнулася навкруги, вибрала великий камінь і підтягла його до краю скелі.

– Спочатку дайте мені спробувати. З каменем – це всупереч моїм правилам. Але щоб там часом не було течії – надто вже чисте дно…

Дівчина піднесла руки, зігнулась, випросталася, відкинувшись назад. Дар Вітер стежив за її дихальними рухами, щоб перейняти їх. Міїко більше не промовила жодного слова. Після кількох вправ вона схопила камінь і кинулася, як у прірву, в темну безодню.

Дар Вітер відчув невиразну тривогу, коли минуло більше хвилини, а хороброї дівчини не було й сліду. Він почав і собі шукати камінь для вантажу, розуміючи, що йому треба взяти значно більший. Тількино він підняв сорокакілограмовий шматок андезиту, як з’явилась Міїко. Дівчина важко дихала і, здавалося, була дуже втомлена.

– Там… Там… кінь, – ледве вимовила вона.

– Що таке? Який кінь?

– Статуя величезного коня… там, у природній ніші. Зараз я подивлюсь як слід.

– Міїко, це важко. Ми попливемо назад, візьмемо водолазні апарати і човен.

– О ні! Я хочу сама, зараз! Це буде моя перемога, а не приладу. Потім покличемо всіх.

– Тільки я з вами! – Дар Вітер ухопився за свій камінь.

Міїко усміхнулась.

– Візьміть менший, оцей. А як же з диханням?

Дар Вітер слухняно зробив вправи і з каменем у руках кинувся в море. Вода вдарила йому в обличчя, повернула спиною до Міїко, здавила груди, тупим болем відбилася у вухах. Він пересилював її, напружуючи м’язи тіла, зціпивши щелепи. Холодні сірі сутінки внизу густішали, веселе світло дня швидко мерхло. Ворожа сила глибини перемагала, різало очі. Зненацька він відчув дотик руки Міїко до плеча і торкнувся ногами твердого піску, що відливав тьмяним сріблом, Насилу повернувши голову туди, куди показувала Міїко, Вітер одсахнувся, з несподіванки випустив камінь – і одразу ж його підкинуло вгору. Він не пам’ятав, як опинився на поверхні, нічого не бачачи в червоному тумані, лиш судорожно вдихав і видихав повітря… Через деякий час наслідки підводного тиску зникли, і те, що він побачив на дні, воскресло в пам’яті. Всього лише мить, а як багато подробиць встигли помітити очі й запам’ятав мозок!

Темні скелі сходилися вгорі гігантською стілчастою аркою, під якою стояла статуя велетенського коня. Жодна водорость або черепашка не прилипала до відполірованої поверхні статуї. Невідомий скульптор насамперед хотів відобразити силу. Він збільшив передню частину тулуба, надмірно розширив величезні груди, високо підняв круто вигнуту шию. Ліва передня нога була піднята, прямо виставляючи перед глядачем округлість колінного суглоба, а величезне копито майже торкалося грудей. Три інші ноги з силою відштовхувались од ґрунту, тому колосальний кінь нависав над глядачем, ніби давлячи його казковою могутністю. На крутій дузі шиї грива позначалася зазубленим гребенем, голова майже впиралася в груди, а очі зпід нахиленого лоба дивилися з грізною люттю, відбитою і в маленьких прищулених вухах кам’яного страховища.

Міїко вже не турбувалася за Дар Вітра і, лишивши його на пласкій скелі, пірнула знову. Нарешті дівчина змучилась від занурення у воду і досхочу надивилась на свою знахідку. Вона сіла поруч Вітра і довго мовчала, поки не відновилося нормальне дихання.

– Цікаво, якого віку ця статуя? – замислено спитала сама себе Міїко.

Дар Вітер знизав плечима, пригадавши, що здивувало його найбільше.

– Чому статуя коня зовсім не обросла водоростями або черепашками?

Міїко рвучко повернулась до нього.

– Атож, атож! Я знаю такі знахідки. Виявилося, що вони були покриті особливою речовиною. Тоді час – майже кінець останнього століття ЕРС.

У морі між берегом і острівцем показався плавець. Наблизившись, він трохи виринув з води, на знак привітання змахнув руками. Дар Вітер упізнав широкі плечі й блискучу темну шкіру Мвена Маса. Скоро висока чорна постать вилізла на камінь, і добродушна посмішка засяяла на мокрому обличчі нового завідуючого зовнішніми станціями. Він швидко вклонився маленькій Міїко, широким, вільним жестом привітав Дар Вітра.

– Ми приїхали на один день разом з Рен Бозом просити вашої поради.

– Рен Боз?