Територію майданчика заповнювали приміщення технічних служб. Між ними проходили нитки залізничних колій, по яких до місця старту транспортували капсулу, що їй випало вирушити у досить незвичайний “політ”.
Простеживши поглядом за напрямком, у якому перехрещувалися нитки колій, я побачив обриси потужних металевих ферм, що міцно тримали у своїх обіймах величезну сталеву сигару.
У мене аж серце обдало холодом, коли я на мить уявив, що настане хвилина, коли ферми роз’їдуться врізнобіч, пролунає команда: “Старт!” — і під металевою сигарою відкриється тисячекілометрова безодня…
Проте я відразу ж відігнав сумнівні думки, переконавши себе, що техніка XXII століття справді досягла межі фантастики, і що темну безодню анітрохи не важче підкорювати, ніж космос.
На ці думки мене наштовхнула форма металевої сигари, а точніше кажучи, форма капсули за індексом “001”. Вона й справді нагадувала міжзоряний корабель, який волею велетенських сил було поставлено “догори ногами”. Схожості з кораблем капсулі надавало металеве оперення. Проте навіть здалеку я не помітив хоч яких-небудь ознак двигунів.
“Але ж навіщо двигуни? Гравітація!” — тієї ж миті майнула думка. Капсулу поведе сила гравітації! Ось про який дивовижний “двигун” говорив свого часу, хитро всміхаючись, професор.
Мені таки поталанило: я став одним із перших журналістів, якому надали можливість ступити на борт капсули “001” сполучення “Центроград—Центрополь”. Крім екіпажу, в капсулі розташувалися автори проекту, серед яких був і професор Ігреков, кілька геофізиків і психолог. Чим пояснюється присутність на борту психолога, я збагнув, щойно переступивши поріг капсули. Вона являє собою досить комфортабельний салон, трохи схожий на салон космічного корабля, який робить човникові польоти типу “Земля—Космос—Земля”. Ось тільки крісла тут були закріплені майже горизонтально, і сидячи в них, пасажири мусили пристібатися ременями й зависати майже сторч головою.
В одне з таких крісел і запропонував мені сісти (лягти, зависнути?) професор Ігреков. Помітивши у моєму погляді іронію, змішану з побоюванням, він постарався мене заспокоїти.
— Ти, Андрію, недосвідчений пасажир, тому ця незвичайна плутанина викликає у тебе подив: а вона лише наслідок зміни напряму відчутної сили тяжіння і залежить від етапу “польоту” нашого корабля. Через якийсь час “верх” і “низ” поміняються для тебе місцями і ти почуватимеш себе цілком комфортабельно.
Чесно кажучи, при всьому розумінні особливостей наступного польоту я всі ці пояснення сприймав так, як дитина сприймає абстрактні істини: краще один раз відчути, ніж кілька разів почути.
Чи відчував я занепокоєння, яке притаманне кожному, хто вирушає у сповнену пригод мандрівку? Не буду приховувати — відчував. І не тому, що уява малювала мені на шляху до центру Землі різні непередбачені програмою “зустрічі”, — наприклад, з розжареними потоками речовини ядра. “Все передбачено, — переконував я себе, — все перевірено… Тут не може статися нічого, про що б тебе не повідомили заздалегідь. А що може занепокоїти мандрівника? Під час подорожі на кораблі — морська хвороба. Тут від неї не доведеться потерпати! Перевантаження? Але до них я звичний. В нашу добу польоти на космічних кораблях стали буденними. Мені самому вже не один десяток разів доводилося вирушати в міжзоряні мандрівки… Але чому ж я ловлю себе на думці, що підступний холодок повзе у мене по спині і, здається, заповзає в кожну клітину мого тіла?”
Розгадка прийшла до мене несподівано. В салоні капсули спалахнуло табло з якимись незрозумілими мені цифрами. В першу хвилину я, безглуздо втупившись у табло, не міг зрозуміти їхнього змісту. Аж раптом мене осяяло. Це ж показник довжини маршруту! І цифри на ньому — ніщо інше, як кількість кілометрів, які нам доведеться подолати. Чому я не збагнув цього відразу? Вразило значення цифр. Важко було навіть уявити, що таку величезну відстань можна подолати за короткий проміжок часу.
Так от, дивлячись на цифри, що показували (хоч уява і не могла цього намалювати) довжину безодні, яка мала за лічені хвилини відкритися перед капсулою, я, нарешті, знайшов причину занепокоєння, що оволоділо мною у передстартовий час. Розгадка прийшла до мене у вигляді одного слова: “Падіння!” Зрештою, що б не говорили про цей дивовижний “політ”, він ніщо інше, як падіння. А падіння, викликане гравітацією, в нашій свідомості з давніх-давен пов’язане з якимись неприємностями: розбиті коліна чи розбита ваза… Падіння — це завжди небезпека. Ось з чим не може примиритися мій мозок, ось над чим варто помізкувати.
Читать дальше