Анатолій Пастернак - Стріла Всесвіту

Потім лікар сказав, що на сьогодні досить, подякував Катрі й побажав їй спокійного відпочинку.

…Коли вона прокинулась, знову почула знайомий голос:

— Доброго ранку, Катре!..

Катря уявила собі лагідне обличчя лікаря й усміхнулася йому у відповідь. Цього разу він був не сам. Вона вловила голоси: тремтливий старечий, який належить, мабуть, літній людині, — Катря тут же про себе назвала його професором, — й інший, жвавий і нетерплячий. “Лікарі, — подумала Катря, — прийшли на консиліум”.

Їй знову довелося відповідати на запитання, що нагадували довгі психологічні тести. Лікарів, як видно, турбував стан її психіки, вони перевіряли Катрину пам’ять і здатність логічно мислити. Серед запитань траплялись жартівливо-каверзні, які нагадували дитячі головоломки, як ця: “На що схожа половина яблука?” або “Що було вчора, коли сьогодні було завтра?”

Потім були математичні вправи, і знову Катря дивувалася з своїх здібностей.

— Все!.. Більше не хочу, — нарешті, категорично заявила Катря.

— Тобто як? — щиро здивувався власник жвавого голосу.

— Набридло. Я вам не лічильна машина, — Катря уявила, як її губи зробили вередливу гримасу. їй стало прикро від ноток здивування, які проривалися у голосі екзаменатора. Що, вони й справді вважають її за машину, яка не знає втоми?!

— Вибачте нам, Катре, — почула вона тремтливий “професорський” голос. — Ми трохи захопилися, не подумали, що ви могли стомитися. На сьогодні досить. Ми вам дуже вдячні.

Лікарі пішли. Залишився тільки лікар, який чергував біля неї. До Катриного слуху долинав легкий шелест паперу і швидкий рух скрипучого пера.

— Лікарю, мені можна порозмовляти з вами? — боязко запитала Катря. Вона намагалась уявити свого співрозмовника: як їй здавалось, він був високою молодою людиною з стомленим розумним обличчям, у білосніжному халаті й окулярах.

— Звичайно, можна, — відповів Катрин співрозмовник.

— Лікарю, скажіть… Моє обличчя… Я дуже змінилася?

— Ваше обличчя?.. — перепитав лікар. Катря виразно уявила, як її співрозмовник знизав плечима. — Запевняю, ви ніскілечки не змінилися. Все ваше ластовиння залишилося з вами.

Катря поривчасто здихнула й тихо схлипнула.

— Мені боязко, лікарю… Навколо мене порожнеча. Це нестерпимо — людина не може, не повинна жити в порожнечі.

— Я вже пояснював, — долинув голос лікаря. — З вами трапилось нещастя. Ми повернули вам слух і мову — це поки що єдине, що зв’язує вас з зовнішнім світом. З часом ми постараємося повернути вам усе. Треба тільки набратися терпіння.

— Яке сьогодні число? — Катря неуважно слухала лікаря і намагалась притлумити в собі наростаючу тривогу.

Вона почула відповідь і вжахнулась — минуло вже більше місяця з того нещасного дня!..

— Скажіть, лікарю, моя мама знає про те, що трапилося зі мною?.. Я хочу її бачити… — Катря осіклась, згадала про морок, що її оточував, і сумно промовила: — Чути… Тільки почути б мамин голос.

Настала пауза. До Катриного слуху долинало стримане дихання замовклого лікаря.

— Зрозумійте, Катре… — почав лікар, і в його впевненому раніше голосі пролунали нотки сумніву. — Ваша мама, звичайно, знає про вас те, що їй можна й потрібно знати. Але бачитися вам зараз не можна. Повірте, для цього є досить переконливі причини.

Катря безутішно заплакала, і лікар, розуміючи стан дівчини, навіть не намагався її втішити. Невидимі сльози лоскотали Катрині щоки, вона відчувала їх тепло й солоний смак, підносила руку до обличчя — можливо, це їй тільки здавалось, що вона робить рукою такі прості мимовільні рухи.

— Я розумію вас, вам нелегко, — лікар старався говорити якомога переконливіше — йому треба було заспокоїти Катрю. — У вашому житті відбулися великі зміни. Ви втратили багато, але не все. Головне, ви живі, живий ваш неповторний внутрішній світ, ваші розум і почуття. Ви здатні думати, аналізувати, міркувати. Ви маєте запас життєвих вражень, молоду чіпку пам’ять. Ви можете вчитися, розвивати свої здібності, вдосконалюватися.

— Ні, лікарю! Я не можу жити в темноті, — Катря скористалась секундною паузою і заговорила, хвилюючись. — Поверніть мені світ, у якому я жила. Я хочу бачити людей, зірки й сонце, бігати по росі, милуватися заходом сонця і рвати квіти… Я дуже люблю квіти…

Катрин голос затремтів і затих.

— Заспокойтеся, прошу вас! — лікар угадав Катрин настрій і боявся нового спалаху. Щоб утішити її і відвернути від тяжких дум, запитав з надією: