Анатолій Пастернак - Стріла Всесвіту

Познайомившись із ним, я якось одразу забув своїх колишніх приятелів. У нього, крім мене, також нікого не було. Ми виявилися напрочуд різними. Може, через те наша дружба була такою міцною. Хоча й здавалося подеколи, — хлоп’ячих сварок не злічити, — що їй настає кінець.

У себе вдома він постійно щось майстрував, лагодив, копирсався в радіосхемах. Я ж, нічого не розуміючи в його заняттях, з не меншим задоволенням малював, сидячи поряд, чи перебирав купи старих журналів, яких у нього була сила-силенна.

Чи говорили ми про що-небудь тоді? Певно, що так. Але зараз я вже не можу відтворити в пам’яті наші розмови. Від тих місяців на все життя залишилося відчуття якогось усепоглинаючого спокою, тиші, тепла й гіркуватого запаху диму.

Нічого цього не було у стандартному будинку з центральним опаленням, де мешкав я. То чи ж дивно, що більшу частину свого вільного часу я проводив у нього в мансарді й належала вона мені, як і йому.

Тепер, згадуючи ті далекі часи, я розумію, що життя моє було не таке вже й багате такими вечорами. Щоправда, якщо не рахувати останніх десяти років, які я проводжу тут, на Данаї.

У чотирнадцять ми обидва вперше закохалися: він у дівчинку з нашого класу, доньку листоноші, тиху й непомітну, я — у свою сусідку, котра була на рік молодшою за мене, але за одне літо якось одразу подорослішала й зробилася раптом такою красунею, що на неї мимоволі озиралися. Найдивовижнішим було те, що він, непостійний у забаганках, все ж одружився, — щоправда, через багато років — із донькою листоноші, жив з нею щасливо до того страшного дня, коли приїхав до мене на світанку. А я, котрий, здавалося, був дуже постійний у всьому, невдовзі залишив свою красуню й відтоді закохувався безліч разів…

Час минав — дорослішали. І все частіше замислювалися над тим, що чекає на нас попереду. Він уже добре знав, що стане радіотехніком. Я ж не мав такої певності, бо мені хотілося стати то художником, то вчителем, то дитячим лікарем. Цим ваганням поклав край приїзд мого двоюрідного брата, котрий працював у Головному Космічному Управлінні.

Я добре запам’ятав той день, коли ми, ніяковіючи, запросили гостя до себе в мансарду, і він на диво легко погодився.

Увечері брат прийшов до нас у своїй розкішній формі, й дитячі мрії та плани одразу зблякли під враженням його розповідей…

Уранці, коли в каміні ледь жевріли останні вуглини, ми під диктовку брата написали заяви до Школи космічних пілотів, і він, погостювавши два дні, таємно повіз їх із собою. А через кілька місяців на пошту в містечко прийшли два листи в яскраво-блакитних конвертах із штемпелем Головного Космічного Управління. У листах брат сповіщав, що все владналося, треба чекати лише виклику.

Того ж дня ми розповіли про все вдома.

На той час у мене був тільки батько, котрий не протестував проти мого вибору, спитавши лише:

— А як же твої картини?

У неповних сімнадцять років я вже брав участь у кількох художніх виставках, і, природно, батько був певен, що я збираюся стати художником. Та я промовчав, і вже ніколи не поверталися в розмовах до моїх картин. Думаючи інколи, чому я справді не зайнявся малярством, поміж багатьох причин я бачу одну — все давалося мені занадто легко, тому, мабуть, я не ставився до своїх здібностей серйозно.

Його ж батьки запротестували, і він пішов з дому, проживши два дні напередодні від’їзду в нашому будиночку.

Після випуску з Школи ми з ним одразу ж були прийняті в Комітет по розвідці руд і металів і майже два роки літали на славетному “Ельдорадо”, яким командував тоді Дік Трайвер, знаменитий Великий Дік, котрий відкрив золото на Токмаці. Наша робота добре оплачувалася, й ми любили її. Чого ж іще.

У ті роки, повертаючись із польотів, ми були об’єктом заздрості багатьох. Та яке нам було до них діло. У нас склалося своє вузьке коло. Коло людей, що постійно ходять по лезу ножа. Хоча по-справжньому ми й не розуміли цього тоді. Ми були молоді, перед нами було нескінченне свято життя, в якому здійснювалися будь-які наші забаганки, бо ми могли заплатити за все. Й дурненькі, ми думали тоді, що увесь світ належить нам. За місяць-два короткого перепочинку між рейсами ми без жалю процвиндрювали сотні тисяч. На ті гроші, що я витрачав за день, колись наша сім’я жила півроку. Ми нічого не заощаджували — адже попереду було ще так багато рейсів. Чи любили ми гроші? Мабуть. Хоча й з презирством ставилися до них, звикнувши там, у космосі, жбурляти золоті брили до вантажних відсіків “Ельдорадо”, мов каміння на воза.