Анатолій Пастернак - Стріла Всесвіту

— Добрий день, це Андрій Максимович? Вас турбує Матусевич, слідчий… Пригадуєте? Хочу з вами зустрітися… Якщо не заперечуєте, я до вас зайду… Хвилин за двадцять. Згода?

Мій тривожний стан посилився. Звідки він знає, що я вдома?.. Ніколи до мене не приходили слідчі… Що йому треба від мене? Не без зусиль пригадав його ім’я: Василь Прокопович. З місяць тому цей слідчий викликав мене як свідка в справі якогось художника, що помер при загадкових обставинах. Виявилось, що я зустрічався з цим художником кілька років тому. Однак я нічого не міг пригадати. На тому й скінчилось…

Мою дружину, Надійну, не викликали у цій справі, хоч вона теж брала участь у зустрічі і навіть пам’ятала, що до майстерні художника ми потрапили з іншими знайомими після святкового обіду і що всім тоді було дуже весело.

Я нашвидкуруч приводив вітальню в найкращий вигляд. Кіт Мурко нервово снував по кімнаті…

Розчинились двері, і до квартири увійшла Надійна з нашою дочкою Оксаною.

— Щось сталось? — стривожилась вона.

— Має прийти слідчий… Той, що викликав мене в справі художника…

— Маджака? Чиє життя взяла картина?

— Ти наче віриш у цю нісенітницю?

— Якось же померла людина… Молода, здорова і раптом — мертва. Сидить перед картиною з переплетеними ногами…

Дзвінок зупиняє Надійну. Входить слідчий. Він у цивільному, з важким плескатим пакунком. Показує Надійці посвідчення, рекомендується. Ми запрошуємо його сідати.

— Приніс вам картину, — каже він, розгортаючи пакунок, — це остання робота Петра Маджака.

— Та, що вбила його? — жахається Надія, затуляючи собою Оксану.

— Наскільки мені відомо, Маджака ніхто не вбивав, — заспокійливо говорить слідчий, ставлячи картину біля стіни.

— Навіщо ви принесли її? — обурюється Надійка.

— Вона ваша…

— Це не наша картина, — обурююсь і я, — ми не маємо до неї ніякого відношення!

— Та ви не хвилюйтесь… Якби я підозрював вас у вбивстві, то вів би розмову у себе в кабінеті. Картина належить вам згідно з заповітом художника. Картина й щоденник…

— Яке ви маєте право насильно нав’язувати спадок? Ми не родичі і навіть не друзі покійного, — обурюється Надія, виштовхуючи Оксану з вітальні.

— Не треба вести розмову в такому тоні. Мій візит неофіційний, я зробив все, що міг. Справу закрито. Але, як людина, я маю право просити допомоги в іншої людини?

— Може, тут інфекція або чорна магія! — сердиться Надійка. — Оксанко, не заходь сюди, грайся там!

— Я тільки Мурка заберу, щоб він не втік через цю дірку, — мирно каже Оксана, забираючи кота.

Хочу запитати, про яку дірку вона говорить, але Надійка вже зачиняє за нею двері.

— Візьму і поставлю в своїй кімнаті, — несподівано для себе кажу я.

— От і добре, — зітхає Матусевич. — Отже, ви допоможете з’ясувати обставини смерті.

— Справу ж закрито…

— Так, але багато чого лишилось неясним… Розгадка може бути в щоденнику і у вашій теорії четвертого виміру…

— Моїй?!

— Так. Щоденник розпочато після розмови з вами. Схоже, що Маджак спробував перейти від теорії до практики… Вловити смисл у записах Маджака мені не вдається. Я розумію, що він божевільний, але ж і в божевільних може бути щось нормальне, щось осмислене… Як ви думаєте?

— Думаю, що буває… Може, пообідаєте з нами?

Надійна демонстративно промовчала. Матусевич подякував, залишив номер свого телефону, адресу роботи й пішов.

Обідаємо на кухні. Мовчки. Оксана й Мурко мовчазні від природи, а Надійна сердиться. По обіді веде Оксану спати, а ми з Мурком, забравши спадок, розміщуємось у мене. Вішаю картину на стіну і обережно розгортаю щоденник. Там написано:

“Щоденник Петра Маджака”.

10 березня 198… року. Вирішив поновити звичку вести щоденник — хочу мати послідовну реєстрацію пошуків четвертого виміру. Насамперед записую міркування, точніше, цілу концепцію, яку виклав учора новий знайомий Андрій Глинський. Розмова йшла про майстерню і умови роботи, потім перейшла до оцінки творчого процесу і його наслідків, а потім я почув таку фразу: “Картина — це, безумовно, вікно в інший світ, але вікно засклене… Можна глянути крізь нього, але пройти не можна — шибки не пускають”. Думка мені сподобалась, увімкнув магнітофон. Тепер дещо переписую. “Шибки, — говорив Андрій далі, — утворюються з обмежень, накладених на наші оригінали. Нас від народження навчають сприймати навколишній світ тільки певним способом і тільки за певною схемою. Ця схема накладає на наше сприймання і наше мислення безліч заборон, своєрідних табу. З самого раннього дитинства ми чуємо від батьків та інших дорослих: “Цього не може бути”, “Це неможливо” і “Це теж неможливо”. Ці табу й стримують нас, завдають багато клопоту.