Микола Дашкієв - Кришталеві дороги

То що ж — негайно бігти до патентного бюро, аби закріпити за собою право на пріоритет? Ой, ідеться не про вдосконалення консервного ключа і навіть не про нову конструкцію кольорового стереовізора. Відкриття таке величне і таке перспективне, що заради авторства на нього люди підуть на найстрашніші злочини. Написати заявку до патентного бюро — все одно, що підписати смертний вирок самому собі. А ще небезпечніше — прохопитися бодай словом перед директором “Пітсбург плейт гласс К°”. Уже одна та обставина, що відкриття зроблено в лабораторії концерну, на його ж К-генераторі, дасть можливість порушити проти доктора Гешке судову справу, результат якої відомий заздалегідь.

Не радість і не піднесеність володіли Куртом отієї знаменної ночі, а тупий сірий розпач. Йому щастило як утопленику; він був повновладним володарем двох неоціненних таємниць, здатних принести світову славу, незліченні гроші, шанобу нащадків, — і водночас жалюгідним рабом, якого можуть убити, обікрасти, заслати на каторжні роботи і в переносному, і в прямому значенні слів. У всі часи й епохи надто великий скарб окрема людина може вважати своїм тільки доти, доки тримає його в таємниці від інших, а інакше — видеруть разом з життям рано чи пізно. Але якщо можна відчути бодай патологічну насолоду від споглядання потаємної скрині з самоцвітами, то не реалізований винахід, як і не опублікований рукопис, лишаються мертвонародженими. Величне відкриття нині спроможна використати й захистити, мабуть, тільки держава.

“Хай — держава, — похмуро думав Курт. — Але яка?.. Яка?”

Він був німцем, а батьківщини, власне, не мав. Існує Східна Німеччина — НДР. Існує Західна — ФРН. Та є ще й ні те ні се — вільна територія Західний Берлін. То що ж — саме цю плямку на земній поверхні назвати рідною країною?!

Віддати відкриття Сполученим Штатам?.. Ні, не діждуться!.. Як до Радянського Союзу Курт Гешке з дитячих літ відчував полохливу пошану, так до Сполучених Штатів ставився з прихованою недоброзичливістю. Пащекуваті й нахабні янкі прийшли до Німеччини не як завойовники, а насамперед як гендлярі, — це на них тримався весь чорний ринок. Перед ними запобігали, з ними робили великий чи малий ґешефт, але їх не боялися і не шанували. Навіть оті брудні війни в південно-східній Азії не злякали і не здивували ні Курта Гешке, ні його однолітків, бо Сполучені Штати і там насамперед робили свій бізнес, не гребуючи наймерзеннішими засобами. Ні, з американцями справи мати не варто. Але з ким же тоді починати переговори? З Радянським Союзом? Ще гірше! Надто чужа і незвична Куртові вся їхня система, надто багато наслухався віл нісенітниць про експансивність їхньої політики. То де ж ти, грошовий і пихатий володарю маріонеткової держави якогось із закутків Африки?! “Півцарства за коня!” — репетував якийсь там коронований в ту мить, коли ще можна було врятувати і корону, і ту частину тіла, на яку її надівають. Ось так зараз і Курт Гешке ладен закричати на: весь світ, що віддасть секрет чудесного легкоплавкого скла всього лише за сучасну лабораторію з К-генератором… та гарантію особистої безпеки. Але що ж — це буде тільки справжній “голос волаючого в пустелі”!

Він поглянув на годинник: пів на третю ночі. Ніколи досі не доводилося працювати так пізно, навіть перед екзаменами в студентські часи. І все ж треба провести ще хоч два—три досліди, бо невідомо, що там буде завтра.

Цього разу Курт вирішив поставити експеримент по-іншому — опромінювати не дрібний предмет, як це робилося допіру, а щось велике й масивне, аби спостерігати “резонанс-ефект”, так би мовити, в чистому вигляді.

З допомогою дистанційного маніпулятора він установив на тумбі генератора важелезну базальтову брилу. Відповідно до складеної таблиці заздалегідь настроїв регулятор на резонансну частоту, і тільки аж після цього ввімкнув струм у апаратуру.

Якщо попередній дослід був ефектний як видовище, то цей приголомшував своєю суттю. Щойно загув К-генератор, на поверхні базальтової брили виникла і почала дедалі більшати напівсферична заглибина. Термометр показував: мінерал лишається холоднісіньким, отже, нема й мови про його випаровування. Базальт просто “потопав сам у собі”: в зоні “резонанс-ефекту” відбувалося щось схоже на танення снігу під розжареним предметом, коли кожна сніжинка, танучи, перетворюється на краплинку води, яка просувається в глиб замету аж доти, доки замерзне знову.

Моторошно було дивитися, як заглибина, що спочатку була не більшою за шкаралупку лісового горіха, поступово ставала схожою на ополоник, а той виростав до розмірів казанка. Мінерал “всмоктувався сам у себе”; стінки отієї заглибини були вже принаймні з “подвійного базальту”, “надважкого базальту” — чи як там уже його й назвати.