Микола Дашкієв - Кришталеві дороги

Дев’ять з половиною літ училися вони в одному класі, а він не помічав її, не звертав на неї уваги. Галя Таран не була ні відмінницею, ні ледацюгою; вона не уникала громадського життя, але завжди трималася в тіні. Розвивалася і вродливішала повільно, непомітно для довколишніх. Була небалакуча й стримана. І коли б не її запальний виступ на зборах, де йшлося про перебування Сергія в лавах комсомолу, він, мабуть, з часом і забув би, що вчився разом з такою дівчиною.

Її виступ був повною несподіванкою для всіх. Звичайно ж, Галя не знала справжньої причини бійки Альошина з Кандибою, — і той, і другий не прохопилися й словом про Таню. Але вона, мабуть, догадалася, як усе було насправді, отож, не називаючи імен, почала гаряче відстоювати право юнака на захист честі дівчини, яку він покохав; їдко глузувала з тих, хто найінтимніші й найглибші почуття виносить на розгляд комсомольських зборів; заявила кінець кінцем, що коли б її коханий, замість дати якомусь хуліганові добрячого чосу, побіг би по міліціонера, — вона б назавжди зреклася такого слинтяя.

Як на той час, цей виступ був такий незвичний, що на зборах зчинилася справжня буча. Сперечалися мало не до півночі, та все ж кінець кінцем незначною більшістю голосів було встановлено, що Альошин винен лише частково, тому можна обмежитися доганою. А після тих зборів і почалося їхнє з Галею кохання.

Він полюбив її за щирість і за простоту, за чесність і гордість. Вона відповідала йому взаємністю. Для неї було цілком байдуже, що там плещуть язиками ліщинівські кумасі, і на анонімки вона б не звернула ані найменшої уваги. Не приховувала своїх почуттів, хоч і не виставляла їх напоказ. Після отих зборів — чи, може, після пробудження почуття кохання — дівчина змінилася докорінно, вона тепер була завжди веселою, активною, жвавою. Цим вона причаровувала Сергія ще дужче.

До одержання атестатів зрілості лишалося кілька місяців, а вони з Галею все ще не вирішили остаточно, куди ж вступити. Сергія дужче вабила атомна фізика, Галю — геологія. Подолати ці вагання допоміг, сам того не знаючи, директор школи.

Милий ідеаліст Олександр Макарович доклав усіх зусиль, аби його учні ґрунтовно оволоділи знаннями, а ще дужче прагнув прищепити кожному з них світлу мрію життя. Це він заснував у Ліщинівській десятирічці цілий ряд добрих традицій та звичаїв, які передавалися від випуску до випуску незмінними. І однією з найкращих традицій був “світанок кришталевих доріг”, коли абітурієнти школи, відсвяткувавши свій випускний вечір та спровадивши гостей, тісною групкою прямували до решток скляної стежки Івана Чумака, щоб раннім ранком, коли тільки по землі черкне перший сонячний промінь, проголосити урочисту присягу: “Щоб пліч-о-пліч пройти все життя, прокладаючи стежку з кришталю!”

Т ніч була такою радісною, в грудях буяла така нестримна радість життя, що все на світі видавалося досяжним і здійсненним. Мабуть, і старому вчителеві згадувалася власна юність, — він разом з усіма співав і жартував до ранку. А вже прощаючись із учнями, поклав руки на плечі Сергія та Галі, запитав: “Ну, то прокладете ж таки кришталеву дорогу?” — і вони одностайно відповіли: “Так!”

Сергій з Галею вступили до автодорожнього інституту. Почали вчитися. Кінчили три курси, перейшли на четвертий. І за весь цей час між ними і хмаринка не пробігла. Жилося важкувато — і їй, і йому, — та їх підтримувала надія на краще майбутнє. Вони вже домовилися: одружаться, як тільки перейдуть на п’ятий курс, — щоб не було мороки з призначенням на роботу. Видавалося: ніщо в світі не може зруйнувати їхньої любові… І все ж її було зруйновано.

Понад три з половиною роки Сергій не бачив Марата Кандиби, та й не шкодував з цього приводу. Переказували друзі, що вступив Марат у військове училище, що приїздив у відпустку — енергійний і звабний; що змінився в кращий бік, — навіть не впізнати. Не вірив у таку зміну Сергій, бо знав Марата краще, аніж будь-хто.

І ось якось перед Жовтневими святами Марат Кандиба завітав до студентського гуртожитку автодорожнього інституту і своєю появою викликав справжній фурор. І без того вродливий, він у новісінькій формі лейтенанта авіації був справжнім красенем. А якщо зважити, що це було невдовзі після запуску першого в світі радянського штучного супутника, коли перед юнацтвом розкрилася запаморочлива за своєю дерзновенністю можливість виходу людства у космос, можна було зрозуміти бідолашних інститутських дівчат, які побачили такого хлопця!