Микола Дашкієв - Кришталеві дороги

І ось знову якийсь “невідомий друг” застерігає… О, недарма ж говориться: боронь боже від “друзів”, а з ворогами я й сам упораюсь!

Звичайно ж, Сергій не розповів лаборантові про анонімки та провокаційні фотографії, але навіть повідомлення про викрадення фотокопій лабораторного журналу та уламка кристамуліту вистачило, щоб Петро Іванович поліз до кишені по валідол. Старий розумів: хоч Альошин звіряється на нього повністю і не закине йому лихих намірів, та все ж їх у лабораторії тільки двоє. Рано чи пізно, а Сергієві таки спаде на думку, що лаборант через свою неуважність чи не замкнув коли-небудь двері після роботи, чи якимсь чином, сам того не підозрюючи, розкрив комусь шифр цифрового замка. Ні того, ні іншого статися не могло, це Петро Іванович знав абсолютно точно. Та все ж сама можливість такого припущення пригнічувала його і ображала.

— То що ж робити, Сергію Михайловичу? — запитав старий розпачливо.

— Та що ж, Петре Івановичу, — відповів Сергій, зітхнувши. — Спробуємо ще раз стати “дурниками”. Хоч, щиро кажучи, я відчуваю, що мені бракує для цього розуму.

Він знав, що справа не в розумовому рівні, а в тому, що на “симпозіум цікавих дурників” має зібратися хоча б з десять чоловік; що потрібен відповідний загальний настрій, коли оті “нісенітниці” народжуються легко й свавільно, не контрольовані логікою. Тільки в такому разі дозволено сподіватися на змістовність хоч будь-якого з парадоксальних тверджень. А плескати з серйозним виглядом вимучені ціною довгих роздумів справжні дурниці може хіба дурень у прямому значенні цього слова.

Їхня перша спроба скористатися з “методу цікавого дурника” зазнала невдачі. В справі про зникнення платинового тигелька пацюки були реабілітовані повністю: в залізобетонній підлозі лабораторії не те що нори, а навіть крихітної щілини не було. А після найретельнішого дослідження всіх шаф, шухляд і щонайменших закапелків, де міг би знайтися — і не знайшовся — отой тигельок, справді, лишалося висувати вже зовсім безглузді припущення про можливість пересування предметів силою волі чи про здатність злодія проникати крізь стіни.

І ось тепер слідство треба було починати спочатку, та ще й водночас про кілька різних справ. Зникнення срібного циліндрика і платинового тигелька поєднувалося з знахідкою фотокопій лабораторного журналу і кристамулітового уламочка тільки тим, що всі ці речі мали якимсь незнаним чином пересунутися з однієї точки простору в інші за умов, які начеб абсолютно виключали таку можливість. Але оскільки факт лишався фактом, а чудес у природі не існує, слід шукати ланцюжок причинностей.

— Ну, гаразд, Петре Івановичу: давайте-но почнемо з найголовнішого, з фотокопій. Французи твердять: щоб приготувати заяче рагу, треба щонайменше мати зайця. Тобто для зняття фотокопії треба потримати в руках оригінал. Чи не так?

— Не обов’язково, Сергію Михайловичу. Фотографувати можна і з відстані.

— Слушно. Але і в такому разі фотоапарат треба занести і винести… або ж улаштувати десь поза межами лабораторії.

Вони значливо перезирнулися і, не змовляючись, підвели голови, обмацуючи поглядом стелю. Досить провертіти в ній бодай невелику дірку, щоб одержати повну змогу сфотографувати все, що завгодно. А фототехніка сягнула зараз такого розвитку, що, скажімо, навіть з висоти двадцяти кілометрів на аерофотознімку можна розрізнити пальці руки людини.

Видавалося: стеля рівна-рівнісінька, без щонайменшої плямочки. Але ж висота залу — дванадцять метрів, з такої відстані невеликого отвору можна не помітити.

— Зазирнемо на горище, Сергію Михайловичу?

— Мабуть, варто.

Виявилося, що це — справжня проблема: ніхто не знав, у кого ключ від горища.

А коли його кінець кінцем розшукали — Альошин аж плюнув спересердя: двері взагалі були не замкнені. Та більше того: підійшовши до слухового вікна, він на відстані простягнутої руки помітив залізну протипожежну драбинку, що спускалася аж до землі.

— Розумієте, Петре Івановичу, що тут може бути?

— Так, Сергію Михайловичу. Треба негайно повідомити директора.

Це нехлюйство межувало із злочином: піднявшись драбинкою на горище, можна цілком вільно пройти незамкненими дверима на третій поверх інституту, а звідти — куди завгодно. І хто знає, чи не скористався саме з цього шляху той невідомий злочинець, який зумів перефотографувати сторінки лабораторного журналу?.. Драбинка — на тильному боці будинку, за кілька метрів від неї починається порослий чагарником яр. Швендяй туди і назад хоч удень — ніхто не зверне уваги.