Микола Дашкієв - Кришталеві дороги

— Але ж, Романе Гнатовичу, таке безглуздя не лізе ні в які ворота! Навіть якщо я, скажімо, випадково прихопив з собою кілька уламочків кристамуліту і згубив їх у машині, то навіщо мені фотокопії? А якщо ці речі викрав якийсь шпигун, то в усякому разі він знайшов би для схованки більш надійне місце!.. В Ліщинівку, як вам відомо, я їздив з доктором Гешке, а він тоді ще й оком не зазирав у мою лабораторію… Все? Чи є ще якісь обвинувачення?

— На жаль, це тільки початок, Сергію Михайловичу! — зітхнув Хмара. З іншої шухляди він витяг ще кілька фотографій, гидливо шпурнув на стіл. — Полюбуйтесь!

Альошин мимохіть почервонів, глянувши на першу з них. Там було зображено його удвох з Кет. Фотографовано ззаду і трошки збоку. Видно: американка тягнеться до нього, щоб поцілувати. Другий знімок: Кет у однісінькому купальнику, вигнулася грайливо, простягає до нього руки. Третій знімок — теж ззаду, тільки через плече Кет, — поцілунок!

— Та хоч скажіть мені, Романе Гнатовичу, що це за провокація?! Та я…

— Не хвилюйтесь, Сергію Михайловичу… — професор Хмара підвівся з-за столу, почав дрібненькими кроками ходити по кімнаті. — Звісно, я порвав би ці знімки, навіть не натякаючи на них, і насамперед тому, що не маю права втручатися в ваше особисте життя. Але я дуже занепокоївся. Занепокоївся значно більше, аніж ви зараз. Тож слухайте. Оці фотографії надіслав на моє ім’я анонім. Цей, з дозволу сказати, “друг” повідомляє, що ви останнім часом надто часто зустрічаєтеся з американською підданою міс Джефсон; що ви перебуваєте з нею в дуже близьких стосунках; пиячите в ресторанах, — перелічуються “Вітряк”, “Чайка”, “Млин”, “Корчма”, — виїжджаєте в дальні мандрівки її автомашиною; підтримуєте антирадянські розмови тощо.

— Тьху, яка гидота! — Сергій теж підхопився з місця. — Слово честі, Романе Гнатовичу, я вже сам якось вирішу, з ким мені зустрічатися і як. Але ж у нас з міс Джефсон тільки хороші дружні стосунки, та й годі. Названі ресторани ми, справді, відвідали, бо її, як і кожного чужинця, цікавить українська екзотика. Один раз ми були з нею на пляжі та ще з’їздили автомашиною в Канів, до могили Шевченка. Все. Як на духу.

— Гм, так… Отой ваш “друг” виявляє надто підозрілу обізнаність не тільки щодо вашого сучасного, але й до минулого. Так, наприклад, він повідомляє, що ви — син розстріляного ворога радянського народу; що вас за хуліганство виключали з комсомолу і виганяли з інституту; що ви…

— Романе Гнатовичу! Та хіба ж ви…

— Тс-с-!.. — Хмара витягнув уперед тонку зморшкувату шию і так чудно замахав руками, що став скидатися на старого розгніваного гусака. — Не обурюйтесь, прошу! Знаю, що ви хочете сказати: вашого батька посмертно реабілітовано; в комсомолі та інституті вас поновили, бо ви не були винні. Всі інші обвинувачення такі ж безглузді… Я говорив оце все насамперед для того, щоб ви допомогли мені дізнатися: хто плете проти вас оцю мережу інтриг? З якою метою?

— Не знаю, Романе Гнатовичу, — розгублено сказав Сергій. — Був один такий мерзотник, той міг би. Але я вже не зустрічаюся з ним дванадцять років. Та й не має він ніякого відношення до нашого світу силікатників.

— Найдивніше, Сергію Михайловичу, що всі оці “речові докази”, так би мовити, одержано з цілком різних джерел. І анонімок не одна, а кілька. Надіслано їх у різні організації, написано різними почерками і в різному стилі. Ну, та біс з ними, з оцими брудними папірцями. А от фотокопії лабораторного журналу… Самі розумієте, Сергію Михайловичу: до цього треба поставитися якнайсерйозніше.

Професор підійшов до столу, покрутив у руках фотознімки. Спідлоба глянув на Сергія.

— Скажіть, ви повністю довіряєте лаборантові?

— Як самому собі! Петро Іванович — фронтовик-піхотинець, тричі поранений. Людина кришталевої чесності.

— Тоді — шукайте, Сергію Михайловичу, якими каналами витікає інформація. І в усякому разі, подесятеріть пильність.

— Так, Романе Гнатовичу.

Альошин ішов від директора повністю приголомшений. Він уникав міркувати зараз про фотокопії та уламочок кристамуліту, — хоч як це неприємно, але насамперед можна припустити, що хтось колись нишком прокрався до лабораторії. Значно більшою несподіванкою були оті фотознімки. Адже справді: ні обіймів, ні поцілунків у нього з Кет не було. Так, він подзвонив їй, повернувшись із Космограда, і вони того ж вечора дуже мило погомоніли в “Чайці”. Пляшка шампанського — оце й усе “пияцтво”. В наступні вечори завітали до “Корчми” та “Млина”. В суботу їздили купатися на Десну, в неділю — у Канів. Не дійшло у них до поцілунків. Мабуть, навряд чи й дійде, хоч зеленоока Кет надзвичайно подобається Сергієві, — дужче, аніж будь-хто досі. Просто їм весело й легко вдвох, завжди знаходиться тема для розмови…