Микола Дашкієв - Кришталеві дороги

Академік помовчав, простяг пачку сигарет Альошину, припалив сам.

— Один з полководців минулого сказав, що найважче виграти бій, коли перед тобою чи геній, чи несосвітенний дурень: замислу того й іншого не вдається угадати. А посередність майже завжди суворо дотримується логічності, в міру своїх можливостей. Людське мислення взагалі консервативне від природи; ми свідомо і півсвідомо чіпляємося за закони, проголошені кимсь і колись; нам важко припустити, що той чи інший закон давно слід уточнити, а то й відкинути геть, як хибний. Отаке схиляння перед, так би мовити, “фактом”, перед авторитетом формули чи імені створює психологічний бар’єр. Пам’ятаєте, як говорив Ейнштейн? Усі, мовляв, знають, що того й того зробити не можна. Та ось з’являється дурник, який цього не знає… і робить неймовірне відкриття. Отак намагаємося робити й ми. Коли вже вичерпано всі можливі тривіальні розв’язки завдання, кожен у групі намагається стати отим “цікавим дурником”, який може висловити найхимерніше припущення і поставити, здавалося б, найбезглуздіше запитання, — бодай навіть з єгиптології, ботаніки, квантової статистики чи кулінарії… Ні, ні, не думайте, що я перебільшую! Форма пелюсток певної квітки майже точно відтворена сонячними батареями одного з перших наших штучних супутників, а про кулінарію я сказав тільки тому, що згадав ваші “пироги” і “перепічки”. На отаких імпровізованих “симпозіумах”,— часом навіть на риболовлі чи в кафе за склянкою кави, — можна говорити все, не боячись, що візьмуть на глум, аби тільки не йшлося про бажання зажити слави баляндраса. Головне завдання — поставити питання парадоксальним чином, помітити потаємні зв’язки між явищами, “вирвати думку з звичайного русла”, як ви сказали… Я не певен, що вам пощастить бути присутнім при такому “симпозіумі цікавих дурників”, отож назвіть будь-яку несподіванку, з якою ви зіткнулися в роботі, а я спробую проінсценізувати такий “симпозіум”. Заздалегідь прошу вибачити, що це буде лише жалюгідна тінь справжнього.

— Гаразд! — задерикувато сказав Сергій, засміявшись. — Проблема номер один: пластмасовий ґудзик діаметром дванадцять міліметрів зник з рукава піджака мого лаборанта і виявився в кристамулітовій “перепічці”. Як він там опинився, коли кристамуліт міцніший за алмаз і плавиться при температурі чотири тисячі дев’ятсот? Проблема номер два: з надійно замкненої лабораторії під час обідньої перерви зник платиновий тигельок місткістю п’ять кубиків. Усе.

— О, та це ж дуже легко! Почну з другої. Обідня перерва. Отже, тигельком хтось пообідав. Його хтось проковтнув… Кажете, слонів у лабораторії немає? А хто довів, що ковтати може тільки живе? Адже кажуть: “корабель проковтнуло море”. Де стояв тигельок? На столі, скажімо. Отже, стіл проковтнув тигельок. Як? Щілиною. А щілина може бути й на підлозі… Ага, щілин немає. Тоді — з іншого боку. Під час обіду їдять не тільки “щось”, а і з “чогось”. Лаборант використав тигельок замість чарки, і… Ага, його в лабораторії не було. А бенкет могли влаштувати і без нього. Хто? Пацюки, скажімо. А після бенкету прихопили платиновий келишок до нори…

— Стривайте! — підхопився Сергій. — Та це ж справді ідея! Далебі, мені таке й на думку не спадало! Я насамперед позирнув, чи не можна залізти до лабораторії знадвору.

— Не поспішайте з висновками, Сергію Михайловичу! — жартівливо похитав головою академік. — Коли б ви під час “симпозіуму цікавих дурників” погодилися на таке примітивне пояснення, мої хлопці вмить розгромили б вас ущент, висунувши двадцять інших, не менш вірогідних гіпотез. Ви не знаєте, які вони зубаті! Я рятуюсь тільки тим, що в разі чого можу своєчасно втекти, пославшись на термінові справи! — він поглянув на годинник, стурбовано похитав головою. — Гаразд, Сергію Михайловичу. На жаль, не можу вести далі розмови. Але скористайтесь з моєї поради: потовчіться у нас, придивіться, що та як, — я дам відповідні розпорядження. Скажімо, п’ять днів вам вистачить?

— Так, Віталію Федоровичу.

— Тоді хай вам щастить… А з професором Хмарою ми незабаром зустрінемось. Мабуть, розмова піде про значне розширення вашої лабораторії.

— Дякую вам за все.

П’ять днів промайнули надзвичайно швидко. Академік дотримав слова, він справді надав Альошину можливість зрозуміти якщо не зміст, то стиль роботи величезного колективу вчених, які працюють у одній з найважливіших галузей науки. Як небо від землі, відрізнявся стиль їхньої праці, їхніх взаємовідносин, їхнього дозвілля від того, що було в Інституті вогнетривів. Там усе трималося на героїчному зусиллі обдарованих одинаків, тут — на монолітній поєднаності обдарувань та енергії всіх. І, може, саме через це космоградцям вистачало часу і на працю, і на хобі, і на веселі розваги.