Микола Дашкієв - Кришталеві дороги

— На жаль, не лікар! — розвів руками Сергій.

— Життя рятують не тільки лікарі, а й пожежники, скажімо. А міс Кет Джефсон запевняє, що згорить від сорому, якщо бодай одна з її подруг дізнається, що радянський учений містер Альйошін не тільки намірявся назвати її старою, а навіть не погодився показати їй видатні місця столиці України!

— А де ж ця легкозаймиста особа?

— Пішла в свій номер, аби поміняти сукню “міні” на “ультраміні”.

— Що ж, коли я так завинив, то доведеться виконувати обов’язки пожежника. Тільки брандмейстером, прошу, будьте ви.

Доктор Гешке помилився: скинувши “міні”, міс Джефсон вдяглася в “максі” — довжелезну, до п’ят, сукню з важкого зеленого шовку, яка вигідно облягала форми її стрункого тіла і приємно гармоніювала з кольором очей та волосся. О, жінки знають, що, де і коли надівати!

— Міс Джефсон, швидка протипожежна допомога прибула! — пожартував Сергій, вклоняючись. — Але я не бачу полум’я!

— Воно ще не встигло вирватися звідси! — американка поклала руку на серце. — Мені приємно, містер Альошин, що ви прийшли. Справді, адже ми з містером Гешке не знаємо, куди себе подіти. А тепер ми призначаємо вас повновладним розпорядником нашого часу. Наказуйте!

— В такому разі, прошу… — Сергій зробив паузу і посміхнувся. — Прошу до таксі. Я затримав його про всяк випадок і тепер покажу вам вечірній Київ.

Американка ображено закопилила губки:

— Містер Альошин, а від свіжого весняного вітру, та ще й за такої сухої погоди, оте полум’я не розгориться на повну силу?

— Не розгориться, — сказав Сергій розсудливо. — Ми пригасимо його келишком вина десь у “Вітряку” чи в “Корчмі”.

— В такому разі я згодна. Курт, погоджуйтесь: ви дістанете змогу зазирнути в сімнадцяте століття цієї країни!

“Показ вечірнього Києва” тривав рівно стільки, скільки потрібно було автомашині, щоб доїхати від готелю “Москва” до “Вітряка” — затишного ресторанчика в староукраїнському народному стилі. Щиро кажучи, Альошин сам був тут уперше, тому милувався інтер’єром будови з не меншою захопленістю, аніж його гості. Настрій у всіх був хороший, а коли ще випили по чарці справжньої “української з перцем”, стало зовсім добре.

Давно Сергій не почувався так легко й вільно, як зараз. Він звик, що навіть за святковим столом у його компанії розмова рано чи пізно заходить про справи, бо всі були колегами, і турботи одного з них неодмінно ставали часткою спільних турбот. Нині все було по-іншому. Як завжди при зустрічі малознайомих людей, розмова перепурхувала з теми на тему, уникаючи надто серйозних питань, але вона була жвава й невимушена, підтримувалася на тому рівні, коли потрібно мобілізувати всю свою увагу та кмітливість, щоб чи відповісти влучним дотепом, чи тактовно виявити свою обізнаність у тій чи іншій галузі. Сергій розумів, що від цієї американки годі сподіватися надто ґрунтовних знань чи глибини філософської думки, але йому було приємно бачити її саме такою. Думалося, що для відпочинку, мабуть, слід завжди вибирати приятелів, що мають зовсім інший фах, інші, а може, навіть протилежні, смаки й погляди. Ось хоча б і ця міс Джефсон. З нею цікаво сперечатися, бо вона вміє і переконливо доводити, і розумно погоджуватися з доказами. Та й доктор Гешке, виявляється, флегматичний тільки з виду. Правда, він втручається в розмову рідко, проте влучно.

За весь вечір випили дуже мало. Не було ні флірту, ні банальних силкувань видаватися оригінальними, ні напівпристойного цинізму солоних анекдотів. Одне слово, ця зустріч дуже сподобалася Сергієві.

Уже не він проводжав своїх гостей після ресторану, а вони завезли його додому, бо це було по дорозі, а головне — на цьому наполягла міс Джефсон.

— Ви не шкодуєте про втрачений вечір? — запитала вона, прощаючись.

— Але ж я так і не знаю, чи розвіявся попіл пожежі.

— О, ні! — посміхнулася американка. — Під ним небезпечно жевріють вуглинки… а пожежник їде так далеко!

— В епоху понадзвукових лайнерів пожежник має змогу завжди прибути на виклик вчасно.

— В такому разі даю виклик заздалегідь! Скажімо, на майбутню суботу.

— Можливо, міс Джефсон.

Тієї ночі йому спалося міцно, прокинувся він вчасно, в бадьорому життєрадісному настрої. Поснідав у буфеті Бориспільського аеропорту… а в Космограді був ще задовго перед обідом, хоч останню частину шляху довелося летіти вертольотом.

Сергієві дуже подобалося це невелике і “несучасне” місто. Тут не було отих височенних коробок із залізобетону та скла, які, можливо, колись і милували око дерзновенною оригінальністю, а нині надають нудної одноманітності всім містам усієї земної кулі,— Космоград складався переважно з одно- та двоповерхових світлих котеджів вільного стилю. По його зелених вулицях машини проїжджали тільки коли-не-коли: тут воліли ходити пішки, а в крайньому разі користалися з велосипедів, та й то без моторчиків. Ще одну дивну особливість мало це місто: тут надзвичайно рідко зустрічалися люди середнього віку. Правда, і сивоголових було небагато: основну масу населення складали такі, як Альошин, і ще молодші та сила-силенна малят. А втім, всі вони були такі, оці юні міста Науки.