Микола Дашкієв - Кришталеві дороги

Попереду був зовсім вільний, по-чудному вільний вечір. Сергій давно забув, що таке справжнє дозвілля, витлумачуючи цей термін лише як можливість відірватися на якусь часинку від справ першорядної ваги, аби взятися за щось менш важливе, — наприклад, поновити знання французької мови чи трошки розчистити отой завал спеціальної літератури, який, наростаючи з швидкістю снігової лавини, загрожував витіснити його з власної кімнати. Шалений темп, взятий ним під час роботи над кандидатською дисертацією, — вимушений темп, бо інакше не впорався б з величезним завданням, — пізніше став звичним. А тут ще й обставини склалися так, що, розлучившись із друзями юності, він не набув інших. Правда, було чимало приятелів-колег, проте й вони, заклопотані справами та обтяжені сімейними турботами, теж втратили притаманний юнацтву гострий інтерес до спілкування. Такий стан речей видавався Сергієві цілком природним і незмінним. Протягом останніх десяти років розмірений і одноманітний плин його життя порушився тільки двічі з вини представниць кращої половини роду людського. Проте в обох випадках Сергій розчаровувався надто швидко і уривав знайомство без ніякого жалю, поступово звикаючи до думки, що йому, певно, судилося вікувати вік старим парубком.

Десятиденний клопіт з оцим конгресом вибив його з усталеного ритму життя, а перевтомлена нервова система вимагала відпочинку. Але ж і відпочивати треба вміючи! Куди, скажімо, поткнешся увечері? У театр уже пізно, спати — рано, швендяти містом без ніякої мети — не тягне, читати — не хочеться.

Він злостився на самого себе за відмову від пропозиції американської газетярки про “інтерв’ю” у “Чайці” на схилах Дніпра. В такому запрошенні не було нічого непорядного; це тільки за інерцією відносин минулого століття всі права на ініціативу ще й досі підсвідомо віддають мужчині. А що ж робити жінці, — скажімо, хоча б і тій міс Джефсон, яка, опинившись у чужій країні, не знає, куди подіти свої вільні вечори? Хай там як, але ж одній-однісінькій іти в театр чи ресторан і незручно, і тоскно. А Сергій Альошин, ще нестарий радянський вчений, повівся, як сором’язливий хлопчисько. Або ні: як гідний вихованець пуританина Романа Хмари, якому, мабуть, ще й донині сіллю в оці стоять не тільки ресторани, а навіть галстуки на шиях!

Коли б Сергій сьогодні догадався поцікавитися номером телефону міс Джефсон, він міг би зараз подзвонити, вигадавши якусь приключку: мовляв, описуючи лабораторію, зверніть увагу на те і те. Як годиться, запитав би про самопочуття, а далі розмова пішла б сама: люди часом добре розуміють одне одного з напівслова. її телефон розшукати не важко — на те існує в готелях довідкова служба. Але для неочікуваного дзвінка потрібно знайти більш важливе підґрунтя, аніж бажання доповнити інтерв’ю, а нічого вартого уваги вигадати не вдавалося.

Можна було б зустрітися з доктором Гешке, — видно, що він людина порядна. Але невідомо, чи буде йому така зустріч приємна: після вчорашньої подорожі в Ліщинівку німець посмутнішав і зів’яв. Сьогодні в лабораторії він тримався уособлено, нічим не виявив своєї зацікавленості, слухав неуважно, думаючи про щось своє. Його можна зрозуміти: потрапляючи в скрутну життєву ситуацію, всі ми прагнемо знати правду, і тільки правду… потай сподіваючись, що вона виявиться для нас приємною. Йому ж довелося пересвідчитися в протилежному. Отож, мабуть, слід тільки подзвонити та попрощатися, як того вимагає елементарна ввічливість.

Доктор Гешке спочатку здивувався, почувши в трубці голос Альошина, а дізнавшись, що той завтра вранці їде в термінових справах, висловив щирий жаль, що не довелося докінчити початої розмови. А втім, мовляв, ця зустріч була перша, але не остання. І оце його сподівання справдилося значно швидше, аніж можна було гадати.

Сергій уже лаштувався лягти спати, — о десятій вечора, річ нечувана! — коли раптом подзвонив доктор Гешке. Він, мабуть, встиг перехилити чарчину, бо голос його лунав веселіше й енергійніше. Після всіх перепрошень та пробачень німець запропонував посидіти на прощання десь у затишному куточку та погомоніти про всяку всячину. Застуканий несподіваною пропозицією, Альошин спробував послатися на пізній час, проте доктор Гешке припрохував з невластивою йому настійливістю. Довелося погодитись.

Німець чекав на нього у вестибюлі готелю. Він справді був напідпитку і в доброму гуморі.

— О, гер Альйошін, — посміхнувся він, простягуючи руку для привітання, — признаюсь: я наважився порушити ваш спокій не тільки заради бажання погомоніти з вами на прощання, а і для того, щоб урятувати життя однієї дуже привабливої особи.