Робик, звісно, не вагаючись, помчав за ним, і за кілька секунд їхні постаті мріли вже аж ген на виднокрузі. В зеленкуватому відблиску поверхні “Першого Розвідника” вони здавалися якимись нереальними, наче прозорими.
На щастя, скоро Йонів голос знову почувся зовсім близько.
— Ну? — сміявся він. — Чого ви чекаєте? Робіть те, що й я. Це найкраща розвага на Десятій Тисячі… Якщо добре розігнатися, то можна за один крок проїхати сто метрів. Ну? Рушайте…
Алик усміхнувся — видно було, що він ладен податися за Йоном. Зате в Альки похололо біля серця.
— Хвилинку, — сказала вона куди непевніше, ніж їй хотілося. — Чи так їздити дозволено?
— А чому ж ні, — посміхнувся Йон і за хвилю помахав їм рукою вже аж ген здалека.
— Гей! — крикнув Алик. — Почекай нас!
Наслідуючи Йона, хлопець відштовхнувся раз, другий, третій… і за мить опинився хтозна й де.
— Тільки обережно! — гукнув Йон, якого було вже ледь видно. — Не спіши, щоб не відірватися від поверхні, бо…
На тому “бо” Йон замовк, наче сам злякався слів, які хотів вимовити. Та Алик, мабуть, добре вже розігнався — він мчав щодуху вперед, і постать його чимраз меншала, ніби танула в просторі.
Алька міцно стиснула губи: вона не покаже, що їй лячно.
Дівчинці дуже хотілося гукнути: “Не залишайте мене саму”, але вона знала, що нізащо в світі такого не скаже. Аби ж вона раніше була ласкавіша до того сатурнянина, аби хоч трохи показала йому, яким він здається їй милим і симпатичним, тоді б її прохання було річчю звичайною.
Проте Алька з першої ж хвилини затялася: вона трактуватиме Йона так, щоб той і гадки не мав про її почуття. Тільки тепер Алька збагнула, як це смішно, по-дитячому… Одне вона мала виправдання — таке з нею було вперше.
Але так чи так, а тепер треба було розплачуватися за свою впертість.
Алька глянула вгору. Над нею нависло чорне безмежжя. Дівчина відчула себе такою самотньою, що з ляку аж очі заплющила. Потім ще раз швидко озирнулась навколо — може, все-таки котрийсь із хлопців з’явиться поблизу.
Та нікого не було. Вона лишилась сама-самісінька.
І тоді жах перейшов у злість. “Чого ти боїшся, дурна?” — вилаяла себе дівчина.
Вона завжди пишалася своїми успіхами в точних науках і тим, що вміла логічно мислити. Аликові день у день доводилося вислухувати її кпини за те, що вія має нахил до поезії та інших мистецтв, а надто що не приховує своїх почуттів.
“Чого ти боїшся?” — знову спитала себе Алька. Адже відомо, що ніякого лиха статися тут не може. Від поверхні вона не відірветься. Не загубиться в просторі. То чого ж їй боятися? Космосу? Смішно. Це все одно, що лякатися моря, стоячи на березі. Щоправда, Йон перед чимось застерігав, але, то, мабуть, були звичайнісінькі глузи. То чого ж справді боятися? Хіба тільки, щоб, ковзаючись, не впасти й не розбити собі коліно чи носа.
Та хоч страх і пізніша злість минулися, почуття самотності серед того безмежжя й далі так пригнічувало дівчину, що їй ще довго бракувало відваги зрушити з місця й побігти слідом за хлопцями і Робиком. Навколишній краєвид справді був чудовий, однак набагато приємнішою і ближчою здавалась їй тепер згадка про ботанічний сад, що його так захоплено показував Йон.
Отже саме тепер Алька, яка справді вміла логічно міркувати, почала, нарешті, розуміти сенс усієї тієї пригоди.
— Так мені й треба, — шепнула вона сама до себе.
— Що ти сказала, Алько? — здивовано спитав Йон.
— Я не бачу вас, — тихо мовила вона. — В який бік мені йти? Скажи, Йоне.
Йон якусь мить мовчав. Вагався. Навіть зиркнув на Робика: може, вже годі? Проте Робик цього разу повівся дуже дивно. Він тільки безпорадно розвів руками.
Тоді Йон вирішив погамувати слабкість свого серця, що не личила чоловікові.
— Глянь поперед себе, — мовив він. — Бачиш сузір’я Орла?
— Так, — шепнула Алька.
— Рушай просто на нього.
— Добре, — відповіла дівчина уже набагато діловитіше.
— Тільки обережно, — суворо попередив хлопець. — Не треба легковажити на цій ковзанці.
Не спитавши чому, Алька гукнула:
— Іду!
Потім Йон кивнув Робикові, і обидва рушили не туди, звідки мали з’явитися Рої, а в протилежний бік. Ліворуч від них майнула Альчина постать. Йон і Робик побігли ще швидше.
— Гей, Йоне! — гукнула засапана Алька. — Де ви?
— І я вас не бачу, — сказав Алик.
Йон не озивався.
— Йоне! — нетерпляче вже крикнув Алик. — Що це означає?
Нарешті обоє замовкли.
Йон з Робиком об’їхали велике коло навкруг місця, з якого вони стартували на початку гри в ковзанку, потім зупинились недалеко від квадрата — стоянки поверхневого ліфта.
Читать дальше