Кшиштоф Борунь - Восьме коло пекла

— Якщо тільки в цьому річ…

— Чи бог простить мені?

— І тому ти втік?

— Ні, отче, я не втік. Я знаю, що мій обов’язок — врятувати її душу. Навіть супроти її волі. Супроти її тіла!

Старий підвівся.

— Ти гадаєш, що бог тішився, на вогнища палаючі глядячи? — саркастично докинув він. — Що в ім’я його слід порушувати п’яту заповідь?

Мюнх збентежився, але тільки на мить.

— Бог уболіває за душею людини. Тіло ж смертне і кволе. Не за ним вболівати треба… Мета наша — спасіння душі!.. Повідай, отче, що ж сталося з церквою? Де її сила й непохитність у служінні справі божій? Чи множаться лави борців?

— Не в кількості річ…

— То який же, на твою думку, сенс існування церкви?

— Помагати людям благо творити. Додавати їм духу…

— Духу? Але ж…

— Я вже тлумачив тобі не раз, та бачу, не збагнув ти… Світ і церква різними йдуть шляхами, але цілі їхні однакові. Вірю в це, бо в цьому — мудрість божа. А наше завдання, сенс служби нашої — помагати людям. Ті, що потребують утіхи і слова божого, знаходять їх у церкві.

— А скільки таких, чи багато?

— Навіщо лічити… Повір мені: за тих, що бога ні вустами, ні в думці не хвалять, молитися найревніше мусимо. Але передовсім — аби люди кращі стали… Не ради мзди небесної чи страху перед пеклом, а любові до істини. І вони кращі. Кращі, ніж були колись… — старий на мить замовк. — Коли б тільки мати певність, що наші старання во славу господа нашого не пропали марно… — додав стиха.

Модест вражено дивився старому в обличчя.

— І це мовиш ти?! І ти… теж?.. Те саме… Те саме… Невже ти сліпий? Чи теж запродав свою душу? А може, скажеш, як той облудний сповідник, що ніколи не було й немає єретиків і чаклунок, котрі продали душу дияволові? Що часи, коли церква наша, сповнена слави й сили, винищувала єресь і громила сатану, — це часи занепаду?

— П’ята заповідь, сину мій! Навіть в ім’я бога її не можна порушувати!

— Отже, ти смієш твердити, що отці святих соборів, що патрон нашого ордену святий Домінік, що Верховна Конгрегація… — Мюнх замовк, вражений власною думкою.

— Не нам їх сьогодні судити, — мовив старий, замислено дивлячись на вогник лампади.

Запала мовчанка. Інквізитор стояв нерухомо, дивлячись в обличчя старого, неначе чекаючи, що той скаже далі. Вуста йому якусь мить ворушились, а тоді з них вихопились три слова, сповнені відчаю й тривоги:

— Хто ти?! Скажи!

Старий загадково посміхнувся.

— Хто я? А як ти гадаєш, сину мій? — заохотливо спитав він.

Мюнхові очі зненацька розширились, виповнились жахом. Він ураз відскочив од старого, затуляючи руками обличчя, і закричав хрипко й страшно, аж луна пішла під склепінням каплиці.

— Геть!!! Геть, сатано!!! Згинь!

Спалахнуло світло. З дверей ризниці, що зненацька відчинилися, вибігли кілька чоловіків у сутанах. Двоє з них підбігли до Модеста, щоб схопити його, третій підскочив до старого.

— Ваше преосвященство! Вам нічого не сталося?!

Старий стояв, прихилившись спиною до колони. Був блідий на виду, але зовні спокійний. Лише рука нервово стискала бильце крісла.

— Я ж казав, ваше преосвященство — це божевільний!.. Добре, що ми встигли.

— Нічого… Нічого не сталося, — промовив старий стиха. — Відпустіть його! — наказав він духівникам, які тримали інквізитора за руки.

Та Мюнх стояв як укопаний — навіть не пробував опиратися.

— Уже світає, — мовив старий, дивлячись на вікна. — Час на месу. Ходімо з нами, сину, — мовив він до Модеста.

Той напівпритомно глянув на папу і враз, немов його стьобнули по спині, зірвався з місця, кинувся до дверей, штовхнув їх і вискочив з каплиці.

Він біг чимдуж. Тільки далі, тільки швидше… Кроки його відлунювали серед порожніх залів і коридорів, стугоніли в ушах, виповнюючи серце жахом. Йому здавалося, що хтось женеться за ним, що його переслідує тьма-тьмуща примар, хапають тисячі рук… Вони щоразу ближче… ближче…

Опинився врешті на майдані. Зібравшись на силах, пробіг ще трохи і впав біля підніжжя єгипетського обеліска, на вершині якого войовнича церква кілька віків тому поставила свій звитяжний знак.

Довго лежав непритомний Сонце підбилось вже височенько, коли він прийшов до тями і, долаючи страх, обережно підвів голову. Задивився на блискучу баню собору Святого Петра.

Раптом чиясь рука торкнулася його плеча. Він повернув голову й завмер.

Поруч, на мармуровій плиті, сиділа Кама.

— Ти прийшла? Прийшла по мене? — ледве прошепотів він.

— Авжеж. Я прилетіла по тебе.