Кшиштоф Борунь - Восьме коло пекла

— Те, чого навчав Христос, — правда віковічна. Вона — дороговказ для тих, хто вірить у Спасителя. Але віковічність правди в її суті, а не в словах. Слова тлумачились по-різному, не завше так, як належало. Часто невідання, як полуда, очі застилало. Інколи й потреба негайна… Тлумачити слова господа нашого річ не проста, великих знань і мудрості вимагає. Ти кажеш, що сьогодні людина вірить лише в розум. Одначе це не так. Невже ти гадаєш, що йдеться про мудрість для мудрості? Розум дозволяє людині вибрати добро й відкинути геть зло.

— Не завше, отче. Єресь часто до розуму апелює… Коли забракне віри, мудрість не допоможе. “Не послав бог сина свого, щоб він судив світ, а щоб світ був спасенний ним. Хто вірить у нього, не буде осуджений. А хто не вірить — той вже осуджений, тому що не вірить в ім’я єдиноутробного сина божого!”

Мюнх замовк, очікувально дивлячись на старого.

— Чому ти не кажеш далі? — спитав старий суворо. — Як далі?

Мюнх збентежився.

— Не пам’ятаю, отче.

— Тоді я тобі пригадаю: “І той тобі суд, що світло з’явилося на світ, але люди дужче полюбили темряву, ніж світло, бо лихі були вчинки їхні. Адже кожен, хто зло чинить, ненавидить світло і не йде на світло, щоб ніхто не огудив діла його. А той, хто правду чинить, приходить до світла, щоб знані були діла його, бо з іменем божим учинені”.

— До чого хилиш, отче? — непевне спитав Модест.

— У чому бачиш зло світу цього, сину? Кажеш, церква не бореться? Де те беззаконня, яке воїна терпить? Назви його!

— Отче, я був у соборі й бачив…

— Що ти бачив?

— Я бачив людей, що не моляться! Я чув із вуст священиків слова, які у мій час спопелити міг лише вогонь! Я хотів висповідатись. Очистити душу від гріха, що над нею тяжіє… І не міг! Чи знаєш ти, отче, — Модест підвищив голос, — що тут, у самій столиці Петровій, самі священики… Ні! Хіба можна цього не бачити?! Нечисть! Нечисть! Треба випалити! Знищити її!

— Що ти хочеш знищити?

— Повідай, отче! А Свята Інквізиція? Може, вже не існує?! — злякано спитав Мюнх.

— Багато чого змінилось…

— Що?! І ти так говориш?! Я не розумію. Скрізь чую ці слова! Вони теж так казали!

— Хто?

— Ті, від яких я втік. Може, я зле вчинив? Може, треба було лишитись?.. Боротися?..

— З ким?

— З сатаною! — Модест ураз припав до старого. — А ти… ти, отче, ти віриш у бога?!

— Вірю.

— Де він?

— Скрізь.

— Неправда! Неправда! Там, де не хвалять бога, пекельним силам воля! Хіба може бути правота там, де занедбано заповіти господні? “Будеш любити господа свого усім серцем своїм, всією душею своєю, всіма силами своїми, всіма помислами своїми!”

— “А ближнього свого, як себе самого”.

— Ось так! Хіба можна забувати про його душу? Повідай, отче! Я бачив книги. Велику силу книг. Страшних книг. Глянеш на них—і враз зрозумієш, кому вони служать… З поганого зерна не буде доброго врожаю.

— Так, сину. Але лише при світлі можна побачити, погане зерно чи добре.

— Світло це — істини, богом одкровенні. Символ віри, на соборі в Триденті [13] Тридентський собор — “вселенський” собор католицької церкви, що засідав у італійських містах Тренто (лат. Tridentum) (1545-47, 1551-52, 1562-63) і Болонья (1547-49). Прийняте собором “Тридентське сповідування віри”, що діє й досі, зберігає середньовічні догмати католицизму. прийнятий, гласить, що…

— Знаю, сину, — лагідно перебив старий. — Я не певен, чи ти мене зрозумієш, але повідаю тобі: хоч істина вічна і завше незмінна, нині церква має іншу мету, ніж на Тридентському соборі.

— Іншу? — Модест сполошено вдивлявся в обличчя старого. — Он як! Я знав… Я знав… Тут, у Римі, в мурах Петрової святині… Слухай, отче! — Мюнх схопив старого за плечі й різко струснув. — Скажи мені, чи ти не бачиш перста божого в тому, що я, нужденний слуга церкви, опинився тут?

— Ніщо не діється всупереч волі божій.

— Авжеж. Саме так. Я тут тому, що бог так хотів! Я тут, аби захищати істину! Перед богом і світом!.. Хіба можна допускати, щоб підводила голову єресь? Щоб сила сатанинська панувала над людом божим? “А хто не визнає мене перед людьми, того і я не визнаю перед отцем своїм!”, “Не з миром прийшов я, а з мечем!” Хіба не так казав господь наш, Ісус Христос? Не може бути миру між правдою і фальшю! Між силами небесними й пекельними! Ти вже старий, отче, не маєш сили, погас жар душі твоєї… Але я той жар чую! Я Дійду до самого папи!