Кшиштоф Борунь - Восьме коло пекла

— І що ти йому скажеш? — стиха запитав старий.

— Скажу йому… Скажу, що я ладен оддати всю свою снагу, а треба буде, то й життя, аби боронити істину! Хай мені тільки дозволить, і я зроблю все, щоб ім’я боже знову засяяло над землею! Нехай голос його з столиці Петрової зворушить сумління пастирів, які покинули свою паству! Хай кличе до нового, священного хрестового походу проти беззаконня світу цього. Хай затрепещуть ті, які, повіривши у міць свою, над церквою святою стати насмілились!

— В інші часи довелося нам жити, сину, — зітхнувши промовив старий. — Ти гадаєш, церква наша не вболіває за тим, що життя світське нині панує? Але хіба не випала нам ліпша доля?.. Гнів і обурення, хай вони і найправедніші будуть, можуть збити з пуття. Легше загубити, ніж знайти згубу. Подумай, сину… Мюнх непевно дивився на старого.

— Не збагну я слів твоїх, високоповажаний отче.

Старий схилив голову на груди і, заплющивши очі, довго сидів нерухомо.

— Ти питаєш, сину, чому церква до хрестового походу не кличе? — промовив він нарешті, немовби через силу. — Були часи, коли світ, який тебе так жахає, тільки-но починав зароджуватись. Здавалося тоді — лиш у борні проти нього можна врятувати людство для бога. Але хоч церква наша можновладно тоді панувала — стало тої можності ненадовго. І хоч світ сьогоднішній не в вірі, а в розумові шляхів шукає, проте чимало зла й беззаконня, що з давніх-давен терзають людину, вдалося у ньому виполонити. І в цьому його сила! Отже, світ нинішній — не диявольське творіння, як гадаєш ти, сину. Тільки сліпий того не побачить і над тим не роздумається… То не супроти світу нашого, а з ним простувати треба, пильнуючи, аби часом не збитися з дороги й того, що найцінніше в спадщині Христовій, не згубити Не про славу церкви нині йдеться, а про її існування… Чи розумієш ти мене?

— Так, отче. Страшні слова твої.

— Не будь маловірний! Шляхи провидіння незбагненні…

— Я це знаю. Але коли по волі провидіння я тут… перенесений через віки..

Старий нетерпеливо порушивсь.

— Слухай-но, що я тобі скажу: від часів твоїх багато вже виполонено куколю на Землі, і боюсь я, щоб, запопадливо шукаючи його, ти доброго зерна не розтоптав.

— Невже ти ладен твердити, що світ цей може тішити бога?

— Я гадаю, сину, більше, ніж той, з якого ти прийшов.

— Неправда! — обурено вигукнув інквізитор. — Ширше розплющ очі і ти побачиш! Цей світ не може бути милий господові нашому! Люди не бога шукають, а лише утіх земних! Не істини, а її заперечення! їм здається, що вони мудріші за самого бога! О наївні! О сліпі! їм здається, що вони владають природою, але не бачать, що це лиш диявольська штука й омана! Невже ти не розумієш, отче? Дійшло вже до того, що ніхто на землі цій, навіть отець святий, й разу не ступить без сил диявольських!.. Ні вгамувати спраги й голоду, ні вкрити тіла свого, ні сховати голови від темряви ночі! Навіть я, хоч очі мої не засліплені і я бачу зло, мусив скористатися допомогою цих темних сил, аби дістатися сюди, до столиці Петрової!

Старий заперечливо похитав головою.

— Ти помиляєшся, сину. Не сатана зробив це, а людина створила своєю працею й наполегливістю. А бог благословив.

— Як можеш так говорити! Я знаю краще!

— Гординя промовляє твоїми вустами, сину. Гординя й незнання.

Мюнх підняв руку. Хотів був ударити старого, але спам’ятався й покірливо схилив голову.

— Дякую тобі, отче, що вберіг мене від гріха. Я прах лише і нікчемний хробак. Але коли бог наш забажає… Отче! Не гординя вустами моїми мовить! Ти не знаєш, що я пережив… Прірва чистилища — ніщо перед цим! Хоча й там Судилося мені побувати. Але тут, на Землі, найтяжчий спиток! Найтяжче побороти самого себе, слабий дух свій і грішне тіло. Чи знаєш ти, отче, що перш ніж очі мої відкрились, стояв я на краю пекельної безодні?

— Сину мій! Скажи мені всю правду.

— Страшний гріх тяжіє над душею моєю. Як його спокутую? Як заслужу прощення?

— Знаю, життя твоє не легке було… Значили його кров і вогонь… Але це минуло й не вернеться. Та й не ти, зрештою, був винен.

— Не те, отче. Я согрішив… слабістю. Хіба можна мене виправдати? Я не хотів бачити, як є направду… Не хотів пам’ятати, що краса тіла рідко йде в парі з красою душі. Отче! Я звеличував її як святу! Цілував край її одягу… Невже я був такий сліпий! Сатана тільки тому міг засліпити мої очі, що дався я йому на підмову.

— Що ти кажеш? Я не втямлю.

— Отче. Я кохав… чаклунку.

Старий неспокійно ворухнувся.