Микола Дашкієв - Кришталеві небеса

Кінь зупинився й тривожно захріп.

— Що з тобою? — ласкаво спитав його Деодат і погладив по м’якій гриві.

Селянин оглянувся. На його засмаглому обличчі лежала печать терпіння — від спеки й нужди воно вкрилося зморшками. І тільки очі лишалися ясними.

— То церква святого Стефана, її збудували ще візантійці, пане.

— А що, дракон не боїться святих? — насмішкувато запитав рицар.

Старий перехрестився.

— Він там, далі, — сквапно сказав старий, показуючи тремтливою рукою праворуч, у бік скали, що спускалась до моря.

Шпора вп’ялася коневі в бік, він рвонувся вперед, але рицар, сміючись, стримав коня. Обидва собаки, змордовані спекою, кинулись услід за ним.

Рицар нахилився з сідла.

— Чуєш, старий, а ти його бачив? Селянин ударив себе в груди.

— Як тебе, пане!

— Розкажи.

Старий кивнув головою.

— Мої діти пасли овець під скелею, там, де печера. З печери витікає струмок, і там вівці п’ють воду. Це було десь опівдні, я йшов туди і бачив усе дуже виразно…

— Що ти бачив?

— Він з’явився несподівано…

— Який він собою?

— Голова, як у змії, а вуха довгі, наче в осла. Завбільшки він з бика, а на спині крила, такі, як плавці… або ні… скорше, як у кажана, так, у кажана, а очі — наче пекельний вогонь… хай боронить нас святий Стефан… — додав старий пошепки й знову перехрестився.

Сеньйор де Гозон відкашлявся, але нічого не сказав. Старий зажмурився.

— Це було страшне видовисько — діти, звичайно, повтікали, і я, божусь, не міг корити їх за це. Він трьох овець зжер! — раптом закричав старий у запізнілому відчаї.

— Для дракона це небагато.

— Знаєте, пане, ця тварюка дуже прудка. Насипався на них, як лисиця на курей… За тиждень таке сталося з Джузеппе Гринальді та його сусідами… Відтоді ми не пасемо овець у долині, а які там пасовиська, господи! — додав він зітхнувши.

— Ви страхополохи, — спогорда промовив рицар.

— Може. — Старий знизав плечима. — Ми не воїни, та вовків не боїмося. Вовків не боїмося, — повторив він, — але це… це чудовисько — кара божа, — додав покірно.

Далі вони їхали мовчки, поминули церкву й пірнули в тінь неширокого виярка. Рицар знову надів шолом. Стежка зникла в густій траві, а скелі дихали вологою й цвіллю. І ще чимось…

Перші зупинились собаки. Понюхали повітря, піднявши морди, коротенька шерсть на їхніх спинах настовбурчилася, з напівроззявлених пащек вихопилось жалібне виття. Кінь неспокійно переступав з ноги на ногу. По виярку віяв вітер, він приносив із собою запах солі, моря і ще — гострий запах мускусу. Перехід від розжареної кам’янистої пустелі до цього темного закутка був дуже різкий.

— … а он там — Мальпасо, “лихе місце”, — промовив старий і зупинився, показуючи на звислу скелю, яка частково перегородила долину. — З другого боку є печера, він там живе… Ви ще можете повернутися, пане, — у відчаї докінчив він.

У молодого рицаря від страху перехопило подих, але він опанував себе й зіскочив з коня. Кинувши поводи старому, сказав:

— Зачекай мене тут, Джеронімо. — Він кивнув на коня. — Жаль віддавати його драконові, правда? — І додав усміхнувшись: — Я вернусь…

Старий швидко схопив руку рицаря й кілька разів поцілував.

— Ти добрий, пане, допомагаєш бідним, не боїшся заборони Гросмейстера, але якщо ти маєш хоч краплю вагання, краще вертайся! Краще вертайся, ми зрозуміємо тебе. Ти добрий, пане, — повторив він беззубим ротом.

Молодий рицар вирвав руку й насупився. Начальник ордену Елліон де Вілланова видав едикт, який забороняв будь-кому — рицареві чи простолюдину — наближатися до проклятого місця за десять нив під страхом позбавити честі й життя. Важко сказати, що примусило його видати такий суворий наказ, — певно, він не хотів ризикувати життям своїх рицарів: адже ж не про селянські отари він дбав. Можливо, начальник ордену думав, що це зовсім не дракон, а караюча рука господня й чинити чудовиськові перешкоди в його ділах є блюзнірство…

Де Гозон похитав головою і похапцем перехрестився. Це ганьба — давати чудовиськові хазяйнувати на острові Родосі, де байдикує стільки відважних рицарів; і неймовірно, щоб він, рицар із шляхетної гасконської родини, не викликав дракона на бій так, як викликав би будь-якого сарацина. [21] Сарацини — загальна назва, дана на початку христової ери арабам а потім поширена на турків та мусульман Північної Африки.

Він опустив забрало, відкинув геть чорний плащ з білим восьмиконечним хрестом і схопив у ліву руку щит з родовим гербом. Йти було незручно, хоч рицар мав на собі легкий панцир та шолом. На щастя, у виярку було не жарко. Але щойно він обійшов виступ, тінь відступила, і метал почав розжарюватися на пекучому сонці. Довелось підняти забрало.