Юрій Сафронов - Вогненний водоспад

Берданов підібрав мішки-плівки, з яких вони недавно визволились, труснув ними і влаштував для Никодимова щось на зразок м’якої постелі. Потім розірвав сорочку на довгі стьожки, і саморобним бинтом перев’язав рану. Никодимов застогнав.

— На жаль, ми нічим більше не можемо допомогти йому…

Обидва сіли край помосту, намагаючись не турбувати Никодимова. Відсік ракетоплана здавався замкнутим металевим склепом, з якого не було виходу. Берданов подивився на Полякова. Поляков тихо сказав:

— А вихід же звідси мусить бути. Відсіки ракетоплана напевно ж сполучені між собою. Просто треба пошукати як слід. Як ви гадаєте?

— Гадаю, що так. Мене хвилює інше: що робити з Никодимовим? Подивіться на нього. Він усе ще непритомний.

Никодимов знову застогнав. Він дихав широко розкритим, пересохлим ротом.

— Води б йому зараз, — відповів Поляков, — але де її взяти? Марсіяни, можливо, взагалі не п’ють води. Гаразд, — раптом наважився він, — ходімте оглянемо відсік. Не дуже хочеться знову залазити в холодну воду, та що вдієш?..

Вони зійшли з помосту і стали старанно обмацувати стіни.

— Професоре! — покликав Берданов. — Ідіть сюди! Подивіться, що приносять акули-роботи.

Він тримав у руці плівку-мішечок. Всередині тріпотіла велика рибина. Скоро вони знайшли ще декілька мішечків. У них були великі й дрібні рибини, краби, камінці, рачки, черепашки, медузи, проби грунту, уламки палиць, скалки скла, шматки іржавого заліза — одне слово, все, що можна знайти в морі і на його дні.

— По-моєму, акули-роботи збирають усе це для колекції.

— Ми теж експонати колекції, — невесело всміхнувся Берданов. — Можливо, це й на краще. Нас також вивчатимуть, і ми зустрінемось з марсіянами. Значить, звідси має бути вихід!

Ніби у відповідь на його слова з віддаленого кутка відсіка почувся стогін Никодимова. Обернувшись, вони помітили над помостом великий люк у сусідній яскраво освітлений відсік. Пораненого Никодимова вже не було на помості. Люк закрився.

— Марсіяни вкрали його, доки ми з вами роздивлялись риб! — вигукнув Берданов. — Зараз вони розглядають першу людину. Для них-то це навдивовижу. Мабуть, і не допетрають, що його поранено!

Вони кинулись до помосту і стали тарабанити в закритий люк кулаками. Глухий звук ударів тут же завмирав, люк не відкривався.

— Треба берегти сили, — мовив Поляков, присідаючи на поміст. — Важко сказати, що з нами буде далі.

Несподівано у відсіку спалахнуло яскраве світло. Здавалося, що освітилась одразу вся стеля.

Обоє притулились до стіни, пильно стежачи за незвичайними змінами у відсіку. З води з дна відсіку повільно підіймалась металева сітка. Ось вона перехнябилась, дрібно задрижала. Мішечки-плівки з рибами, рачками і пробами грунту сповзли до помосту просто під ноги Берданову і Полякову. З-під помосту висунулось кілька двопалих лап і дуже спритно, допомагаючи одна одній, за хвилину вибрали з сітки всі до єдиного предмети. Короткі пожадливі лапи зникли під помостом так само несподівано, як і з’явились.

Берданов стрепенувся. Він відчув, що двері люка в сусідній відсік, на які він спирався спиною, повільно відчинялись. Він озирнувся. В щілину між люком і стіною пробивалось світло.

— Гляньте-но, — торкнув він за руку Полякова, показуючи на напівпрочинені двері.

Удвох вони навалились на люк. Він повільно беззвучно відкрився. Очманілі від радощів, вони вскочили в сусідній відсік і спинились на порозі. Другий відсік був яскраво освітлений рівномірним голубим світлом. Води у відсіку не було. Стіни були вкриті рівним шаром білої емалі. Вздовж усього відсіку тяглись рядами, майже торкаючись одна одної, білі високі шафи, зачинені з усіх боків. З правого боку кожної з них було видно невелике скляне вічко.

Поляков не стримався, підійшов до першої шафи і зазирнув крізь вічко всередину.

— Еге! Та це препараторна! Дивіться: механізми розчиняють спійманих риб.

Механічні лапи підхоплювали з бункера одну по одній знахідки акул-роботів і через певні проміжки часу клали їх у велику білу кулю. З неї частина знахідок ішла по правому прозорому трубопроводі, а частина — по лівому. Ось лапи вхопили великого краба з мішка-плівки і понесли його в кулю. За кілька секунд краб, підхоплений струменем води, помчав правим трубопроводом до сусідньої шафи.

— Очевидно, це автоматична куля-аналізатор, — висловив припущення Поляков. — Вона сортує знахідки. Думаю, що тут використано систему електронної пам’яті. Вона порівнює знахідку з усім, що було до неї. Непотрібне чи схоже відкидає, а нові екземпляри віддає в колекцію. Добре придумано! А як чітко працює!