Леонід Тендюк - Експедиція «Гондвана»

Глибиномір показував: до дна сто метрів. То була майже остання межа, куди міг проникнути апарат.

Ми звернули ліворуч, пройшли по горизонталі і під кутом сорок п'ять градусів почали спускатися вниз.

— Якщо вже ви опинилися над кратером, з'ясуйте, будь ласка, як просочуються, й розподіляються розсоли, — порадив Гліб Семенович.

Неначе сходини велетенської драбини, спадали каскадом гранітні уступи один за одним. Вони вели кудись у глибочінь.

Батискаф, повиснувши, як птах, рухався над самими скелями. Здавалося, він перескакує із щабля на щабель. Та раптом наступна приступка поширшала, і щось невидиме перетнуло наш шлях — об корпус несподівано вдарився м'який зустрічний водяний вал.

— Що воно?

Командир велів зупинитись. Але й без його наказу рух уповільнився. З вузької темної щілини, що розверзлася під нами, видно було, як струмує течія. Ніби водограй, коли на його пружні цівки опустиш м'яч, течія підкидала апарат, утримувала його на одній висоті, так що пробитися вниз ставало неможливо.

Серед океану це був шар якоїсь важкої води, що не давала тонути навіть батискафу. Дрібні брижі — вгору-вниз, одноманітне коливання та великі зміїсті хвилі збурювали її зсередини.

Кім подав команду на спуск. Пілот натиснув на важіль, намагаючись підпірнути під вируючу водокруть. Апарат знову виштовхнуло, як корок.

Прилади зафіксували високу довколишню температуру. Вода була тепла, аж гаряча.

— Оце вона і є, ропа — висока концентрація морської солі, — авторитетно заявив Заєць. — Ми натрапили на підводний берег розсолу і стали свідками унікального явища — прибою внутрішніх хвиль.

Щоб якось проникнути вниз, Данило за наказом командира знову застосував маневр, подібний до того, коли ми йшли на посадку і наткнулися на течію каламуті: звернули вбік, на тиховоддя. Обережно почали спускатися до нижньої стінки кратера.

Збоку під виром розсолу побачили дно. Воно було світло-жовте, злегка припорошене чорною курявою та, ніби іржею, поплямоване цятками коричневого мулу.

Висунута з батискафа гідравлічна рука чіпкою клешнею в кількох місцях схопила порцію грунту — рихлої, чорної, як сажа, сульфідної руди. Пізніше в лабораторіях «Садка» знахідку вивчатимуть, з'ясовуючи, як із тих розсолів і металоносних осадів у глибоководних прірвах океану виникають поклади корисних копалин.

До дна з цього боку гори так і не дійшли — на заваді ставали все ширші й ширші тераси, заступаючи дорогу вниз. І тоді ми взяли курс на захід, де підводився конус найвищого на плато вулкана.

Поряд почулися сигнали. То обізвався маяк № 2. Зараз він був не більше як за сто метрів, і якраз на траверзі, по лівому борту батискафа.

Ми пливли над загадковою рифтовою долиною.

Із «Садка» надійшло розпорядження:

— Спустіться нижче і решту дороги пройдіть понад дном.

— Бажано було б, Кіме Михайловичу, досягти підніжжя вулкана і до наступного добиратися вподовж західної стінки рифтового «корита», — мов крізь вату долинув голос начальника експедиції.

Рифт, чи інакше рифтова долина, формою нагадує крутосхилу, розмиту дощами й талими водами степову балку або ж велетенське, з широко розсунутими боками, корито.

Заєць з нетерпінням очікував довгожданої зустрічі. Геолог, він на власні очі прагнув побачити те, про що лише читав: кожний підводний гірський хребет майже навпіл розсічений глибоченною щілиною — рифтом.

Долина, над якою ми зараз пропливали, і була тим шрамом, що проліг уподовж обличчя покритої багатокілометровою водяною товщею землі. Як шкіра на шрамі в людини, так земна кора в рифті на відміну від решти оболонки планети — тонка й непостаріла. Під нею нестримно клекоче в'язка речовина мантії. Розплавленим, вогнедишним потоком виривається вона з диявольського підземного котла, виходить назовні, утворюючи серед океану численні гірські кряжі й западини.

Так було спрадавна. Але й понині в рифтове «корито» з підземних глибин просочуються потужні теплові потоки, вичавлюється загадкова мантійна речовина — внутрішня оболонка Землі. І завдяки землетрусам відбуваються зсуви й переміщення дна.

Заєць недаремно ждав і хвилювався: зазирнути в майстерню, де скульптор — велична Природа, побачити відкрите обличчя Землі для кожного геолога — мрія. Здійснення її — винятковість. І це випало на долю нашого запального товариша, молодого вченого Альфреда Зайця.

— А там, може, натрапимо й на слід Гондвани. Розумієш, да Гама, як було б здорово! — поділився зі мною своїм заповітним Альфред.