Леонід Тендюк - Експедиція «Гондвана»

Побачив би мій покійний дідусь, куди потрапив його неслухняний онук, обов'язково сказав би:

— Чи тобі в полі робити нічого, що ти забрів у цей гадючник? Тьху на тебе, непосидючого! Три чорта під ребро всім твоїм страховиськам — зміям!

Дідусю, дідусю, я й сам корю себе іноді. За те, що поміняв поле на море, що віддав перевагу бурям перед лагідним шепотом колосся.

Ось, бачте, як воно буває: змалку навіть ставка боявся, його темного каламутного виру. А жаб, зізнаюсь, боюся й досі. І все ж потягло мене до моря.

Те, як я мучусь під час шторму, знають усі, з ким я плаваю. Одного разу капітан сказав:

— Я тебе, хлопче, поважаю за твою наполегливість. Це неабищо — так важко переносити морську хворобу і все ж не відрікатися від моря.

Звичайно, він мене перехвалив, хоч, правда, я таки впертий: якщо вже щось задумав, ніяка сила не зіб'є й не збочить.

Ми поринали в бік вулкана, до його зовнішнього схилу, де, мов розтулена долоня, на стометровій відстані від дна височів скелястий виступ, обраний нами для першої зупинки.

Гідролокатор свідчив: той майданчик прямо перед нами. До нього можна було докинути палицею — не більше як півсотні метрів. Але той же гідролокатор та ехолот донесли до нас і щонайдрібніші риси підводного ландшафту, і ми жахнулись, побачивши замість рівного майданчика всіяну, мов зубами дракона, скелю.

Щодо дна вона лежала горизонтально. Та хіба на неї сядеш, зубчату, гострошпилу! А іншого місця для посадки не було — магма, що вилилась із кратера, затверділа, утворила майже прямовисний схил — крутий, відшліфовано полив'яний, ніби то була втрамбована й вичовгана лижами гірка.

— П'ятдесят… сорок… тридцять метрів, — доповідав пілот, спрямовуючи батискаф на схил вулкана.

Раптом апарат підкинуло вгору, потім потягло вниз, метнуло вбік.

— Баласт! Скинути баласт! — подав команду командир.

Чергова порція дробу, висипавшись із металевої кишені, допомогла піднятися на кілька метрів.

Кім вирішував, що ж робити далі, не розуміючи, яка сила вплинула на апарат, чого він себе так поводить.

На кілька хвилин ми зависли в горизонтальному положенні, осторонь майданчика для посадки.

— Кіме Михайловичу! — вигукнув Заєць, невідривно дивлячись у боковий ілюмінатор. — Знизу піднімається скаламучена смуга води.

Командир перейшов у наш відсік, глянув за борт. Там справді висіла стіна непроглядної каламуті, ніби випари над казаном, який кипів і вирував.

— Ось воно що! — стукнув пальцем по донній карті Кім. — Так це ж, очевидно, боковий кратер. Правда, на карті в мене його немає. Невже вулкан ожив? Якщо почнеться виверження, лиха не минути: корпус батискафа на силові удари не розрахований.

А вода ставала дедалі каламутнішою й непроглядною: ні піни, ні бульбашок, хоч та вода, очевидно, й була гаряча, як окріп: на глибині через великий тиск гази з виверженого вулкана, як і рудоносні гарячі потоки, тануть і не булькають.

— Та ні, — сам до себе озвався командир. — Сейсмографи показують: дно спокійне, немає навіть натяку на моретрясіння й підводні поштовхи.

Повідомили на «Садко».

До мікрофона підійшов начальник експедиції.

— Колего, — почувся дзвінкий, запальний голос Гліба Семеновича. — Якщо й ваші сейсмографи не зафіксували вулканізму, тоді, будьте ласкаві, обережно промацайте той нежданий вир. Повторюю: обережно і на тому горизонті, де зараз перебуваєте. Ви правильно, Кіме Михайловичу, оцінили обстановку: батискаф опинився над допоміжним кратером. А для науки це надзвичайно важливо — свідчення очевидців. Ми ж бо до кінця не знаємо, як себе поводять підводні вулкани.

— Вас зрозуміли! — відповів Кім. — Будемо діяти, як ви й радите.

Із бортових цистерн — рідина, взята для плавучості батискафа, — випустили трохи бензину, і апарат знову почав занурюватись.

Вируючий «казан» лишився праворуч — ми опускалися вподовж його стінки. І таки вир перехитрили: ніби по обочині курного шляху пішли краєм, де каламуть непомітно переходила в чистоводдя.

Ця дорога привела нас до самого кратера, точніше — до його бокових щілин, з яких виливались підземні гарячі потоки: в батискафі, відчули ми, стає жарко.

— Хлопці, дно! — не стримуючи хвилювання, вигукнув Данило.

Він, як маг, своїми чутливими руками обережно чаклував біля пульта управління.

В ілюмінаторах, вихоплені з мороку променем прожектора, показалися смолянисто-чорні брили скель, ніби по зав'язку наповнені лантухи або пухлобокі подушки, які хтось розкидав у хвилину шалу. То була охолола вулканічна лава. Завдяки своїй формі вона так і зветься: подушкова.