Леонід Тендюк - Голова Дракона

Минали дні, місяці. Тубільці стали обачніші, жодного з них переслідувачі так і не спіймали. Тепер у джунглях жило чимало людей — втікачів з інших сіл і виселків. Був серед них і Барарата.

— Militarie Americain, [39] Американські вояки (фр.). які були з містером Ха-ха, нас шукають, — сказала Лота.

— Дружки містера Бетлера? — здивувавсь я.

— О, так, Бетелера, — відповіла вона, коверкаючи прізвище душогуба.

— Тобі про це сказав Барарата?

— Іе, [40] Він (фр.). Барарата, — кинула дівчина погляд на тубільця. — Вони зчиняли tumulte. [41] Переполох (фр.).

— Кіме Михайловичу, — переклав я командиру. — Лота каже, що американці натрапили на слід тубільців, які давно втекли у джунглі і живуть там із сім'ями. Барараті про це розповів односел, якому вдалося уникнути полону. Янкі з собаками прочісують тепер усі доступні їм хащі.

— Доступні, Васю, — розважливо мовив Кім Михайлович. — А ми в такій глухомані, що американцям сюди не проникнути не те що з собаками, а навіть із мавпами. Отже, дочасно нічого й панікувати.

І все-таки Лоти не повідомлення насторожило.

Двічі за останні дні бачили ми над джунглями вертоліт. Він довго кружляв, потім зник за крутогір'ям. Через годину з'явився знову. Тоді ми не надали цьому особливого значення. Кружляє, ну й нехай собі кружляє — мабуть, робить фотоаерозйомку. Тепер же все поставало в іншому світлі. Від нас, виходить, не відчепилися, намагаються вистежити і захопити, бо про таємницю Голови Дракона, звичайно ж, не повинен знати ніхто на світі: у пресі й так багато галасу з приводу присутності американців на Чагосі. А що буде, коли стане відомо про Голову Дракона й експерименти на ній?

— Невже вони зрозуміли, що ми врятувалися? — подав голос Альфред.

— Очевидно, — відповів Кім Михайлович. — Хтось, мабуть, із охорони лишився живий, угледів, як ми пливли на дельфінах. Ось вони про всяк випадок і прочісують ліси.

— Усе, як у ковбойському фільмі,— зауважив я.

— Твої дотепи, да Гама, — розізлився Заєць, — недоречні.

— Чого ж, події справді розгортаються так, що позаздрив би навіть Майн Рід: зустріч із тубільцем, його стріли, намащені смертельною отрутою; переслідування втікачів на землі й із вертольота; вродлива тубілка закохується в молодого провідника; весілля в джунглях; вихід з оточення; відважний учасник наукової експедиції, яка заблудилася в незайманих лісах, Альфред Заєць стає…

— Фантазер! — перебив плин моїх думок Кім Михайлович. — Та зараз нам, хлопче, не до фантазування: треба подумати, як діяти, щоб знову не вскочити в пастку.

Я таки прочитав чимало творів про пригоди. Не раз мріяв бути разом із тими сміливцями. Ліси Амазонської долини, джунглі Нової Гвінеї, снігові простори Арктики — всюди побував я на крилах уяви.

Мені не терпілося подорослішати, кинути виклик світу. А вирісши, зрозумів: яким я був наївним! Пробиратися крізь джунглі й долати арктичну пустелю для забави, тільки тому, що ти начитався про них — безглуздя, марна трата часу, як і боротьба з абстрактними ворогами.

І коли я про це думаю, згадується один хлопець, романтик, як говорив про нього дехто.

Романтика крилася ось у чому: той хлопець не хотів бути схожим на інших, прагнув будь-що виділитись серед людей, прославитися на все село.

Після школи його однолітки пішли працювати в поле й на заводи, а великий романтик подався в мандри. Так він опинився у північних районах країни.

Як відомо, популярним стає той, про кого напишуть у газеті або покажуть по телебаченню, — працею заслужена шана. І ось аж із Півночі в районну газету надходить лист, розповідь про хлопця, який, далеко від рідних степів, випасаючи оленів, домігся буцімто неабияких трудових успіхів.

Замітку про земляка, прославленого оленяра — «Лист із півночі», а також фото — великий романтик на собачій упряжці серед оленячого стада — надрукували.

Брехня розкрилася пізніше. Виявилося, що той «герой» ніколи оленярем не був, а з бригадою «шабашників», таких, як сам, егоїстів тинявся на півночі, правдою й неправдою заробляючи грошики. Він же про себе й надіслав листа, підписавшись, звичайно, чужим іменем, і, отже, жорстоко поглузував із своїх довірливих земляків.

Таке міг зробити, до речі, й Анатолій Мотовило, той матрос-«грамотій», із яким я колись плавав і хто потім, погнавшись за довгим карбованцем, списався з «Буревісника», розвів свиней і заходився ними торгувати.

Ну, а я… Чи щасливий я? Мабуть, щасливий. Життя — суворе й прекрасне!