Леонід Тендюк - Голова Дракона

Десь серед хащ темрява погустішала й перейшла в ніч.

Минула ніч, минула друга. Народжувався день.

Кажуть: лихо не без добра. Отак сталося і з моїм незабутнім походом у джунглі. Хоч я й покалічив руку, а все ж задумане зробив — приніс із того «універмагу» краму на одяг.

Кору, щоб була м'якшого, побив дерев'яним товкачем. Розпоров її майже по всій довжині на тоненькі смужки. Потіпав, як, бувало, тіпала колись моя бабуся Мотря коноплі.

— Йди-но, язикатий, сюди! — покликав я Зайця.

Геолог із недовірою підійшов до мого гнізда.

— Що ти задумав, дикун? — запитав він.

— Зараз побачиш.

Я взяв завширшки в долоню смужку кори. Ніби ремінцем, обвив нею Зайцеві стегна.

— Не тісно?

— Ні.

— От і гаразд. Розмір штанів по поясу — твій…

Правда, я збирався шити не штани, а спідницю — щось схоже на саронг, який носять чоловіки й жінки в багатьох країнах Південно-Східної Азії.

Прив'язав до того широкого паска обворсані, вузенькі смужки. Як і годиться, коли костюм шиє справжній майстер «Індпошиву», тут же, на Зайцеві, зробив примірку. Подбав, щоб кора прикривала йому тіло, спадаючи нижче колін.

Полінезійці такі пов'язки для стегон розцяцьковують вельми барвисто: в ніжно-оранжеві, золотисто-зелені, темно-голубі, попелясті, кармінні та інші кольори.

Мій виріб був не гірший від полінезійського. Але барвників я, звичайно, не мав, хоч вони й були під рукою (до речі, та ж таки гумігут — камедь із дерева карцінія, про яку розповідав професор Бовток, крім ужитку для розслаблення шлунка, використовується і як барвник).

І все-таки я дещо придумав! Коли пов'язка була готова, спустився з дерева. Зразу за баобабом, на східному схилі пагорба, кілька днів тому ми натрапили на невелику криницю — з водяними павуками й жабами ковбаню.

— Ану, баби-жаби, киш, киш! — і я, як матадор перед розлютованим биком, змахнув над водою спідницею.

Жаби, від здивування, мабуть, витріщивши очі, шугонули в глиб ковбані, а я намацав приступку внизу, став, зачерпнув у жменю чорного, мов сажа, мулу. Обмазав ним пов'язку. Поплямована в чорне, з білими смугами по вертикалі, вона стала схожою на вбрання, яке носять циркові клоуни, або арлекіни.

Арлекіно, Арлекіно,

Лиш одна нагорода — смі-іх! —

наслідуючи інтонації популярної співачки Алли Пугачової, несамовито (так, що з гущавини озвалися мавпи й — «Аррлеккіннно!.. Аррлоккіннно!» — заторохтіли папуги), викрикнув я.

Задоволений роботою, вернувся хутко в свою «квартиру».

З баобаба злізли, завітавши на моє дерево, Кім Михайлович, Заєць, Чанг і Лота.

— На, Альфреде. Я врятував тебе від сорому: ти ж збіднів украй і ходив, як Адам.

— Дякую, дякую щиро! — розчулено сказав він, приміряючи спідницю.

Потім я сплів бриль — широкополе, як у ковбоїв, сомбреро.

Заєць надів його на свою волохату голову.

Він стояв на перехресті гілок, там, де стовбур, розчахнувшись, утворював стрімке, мов перевернута літера «Л», сідло. Поруч скоцюрбилась, поглядаючи налякано, нічого не розуміючи, мавпа.

З довжелезною бамбучиною в руці, в сомбреро та отій чорно-білій пов'язці, Заєць мав грізний вигляд — справжній вождь тубільного племені або Чінгачгук. Власне, так би й подумали, забачивши Альфреда, його колеги-геологи або сказали б: Заєць став кіноактором і знімається в головній ролі якогось пригодницького фільму про невідомі краї.

— Де ти навчився так гарно плести й шити? — поцікавився Кім Михайлович.

— Ще змалку, коли з рогози ми, сільські хлопчаки, виготовляли іграшкове вбрання. А згодом — я, Кіме Михайловичу, жив на полінезійському острові! — коли став матросом і довелося з канатів плести мати, кранці й інші корабельні вироби, вдосконалив це ремесло.

— Я не помилився, Василю Петровичу, — вперше назвавши мене по батькові, мовив командир, — що взяв тебе в екіпаж батискафа. Молодчина! — похвалив щиро.

Він попросив, щоб і йому сплів бриль та пов'язку, і я охоче це зробив.

Одягнув також Лоту й Чанга: Лоті навіть пошив гуцульський киптарик і, на її прохання, витесав із якогось духмяного — сандалового, чи що, — дерева браслети для рук і для ніг.

— Шарман… — зашарілася дівчина. — Мерсі, мерсі!

— Нічого, не треба дякувати — бери! — великодушно відповів я.

Отже, ми тепер були одягнені.

— Якщо не заперечуєш, Альфреде, я твоїй макаці сплету намордник.

— Ти що — з глузду з'їхав? — витріщив очі Заєць. — Мавпа в джунглях ходитиме у наморднику! Подумай сам: це ж тобі не Хрещатик, де водять собак у намордниках. Сміх! — додав він. — Ні, да Гама, ти іноді втрачаєш відчуття реальності й гумору.