Леонід Тендюк - Голова Дракона

— Хоч би їй газову сукню, чи що! — з жалем мовив я. — Ми ще сяк-так обійдемося, а Лоту треба вдягти.

— Ти, Васько, великий фантазер, — усміхнувся Заєць. — Де, скажи, взяти ту сукню? В універмаг же не підеш.

— А от і піду! — загадково відповів я.

— Ну, ну — іди! Гендлярам буде виторг, завдяки таким покупцям вони місячний план продажу перевиконають на сто відсотків, — насмішкувато кинув Заєць.

Нехай пащекує! Мені, правда, теж не муляє, що я роздягнутий. Що більше, навіть подобається: і зручно й екзотично. Можна б і так ходити — тепло, але ж етикет, традиції, умовності цивілізованого світу. Те, що пасує, скажімо, папуасу, не до лиця ескімосу або чукчі. Тут усе залежить од звичаїв.

А вас, шановний Зайцю, мешканцю північних широт, я таки зодягну — зодягну так, що й матінка не впізнає,— як тубільного вождя, — дарма що ви, голубе, щоразу злословите й показуєте хижі зуби. В тропічному лісі (він стане моїм універмагом), я вже бував, ще тоді, як плавав на «Буревіснику» і опинився з товаришами на безлюдному полінезійському острові. Отже, джунглі мені знайомі.

Як вода в заводі, стояли смарагдові, вологі сутінки.

Ранок непомітно переходив у день, хоч до полудня було далеко. Голублячий, невидимий огонь — морський бриз — повівав-плинув з океану. Та в подуві його не відчувалося й натяку на прохолоду. Не було її і в цьому тропічному лісі. Він стояв безмовний, немов заворожений.

Знизу товпилась безлика гущавина підліска — деревовидна папороть, карликові пальми, інші дочасно зачахлі невдахи, яких приглушили й затінили дерева-велетні, не давши зрости й пробитися до сонця. Неначе збагнувши усе те, низькорослий підлісок, злостиво затаївши кривду, про що свідчило насторожливе мовчання й похмурість, — заздрісно позирав угору, куди йому було перетято шлях.

Над підліском упевнено розкинув перевиті ліанами плечі другий, але не останній, ярус. Дерева-мовчуни, дерева-пристосуванці, вони були «золотою» серединою тропічного лісу. Повені, тлін, гниття — все те, що неминуче внизу і що на собі відчуває приземистий підлісок, їх не стосувалося, як не торкалися й буревії, що лютували десь високо, стинаючи голови тим, чиї крони зеленіли вгорі.

Ті найвищі дерева з густою чуприною верховіття по всьому довжелезному стовбурі гілок не мали. Та якби й мали, то не обнялися б і не поручкалися б запанібрата: вони в гордій самотині стояли одне від одного далеченько. Як привиди, або колони, що підпирають небо.

Зелена повінь владарювала. Сонячні зайчики плямисто падали згори, вигравали, поступово втрачаючи барви — тонули в тій повені й не досягали підліска. Діаманти рос та дощові краплі сяяли на нижньому, зрідненому із землею ярусі — вони, як завжди все найкраще, діставалися «золотій» середині.

Я стояв приголомшений. Мені здалося, що ліс — ці кущі, ці кряжисті дерева, їхні стовбури-колони, — все потонуло в смарагдовій заводі, і я, мала піщинка, загубився на її дні. Бо так воно й було — наді мною зводили крони дерева цілого лісу.

Друзі, вибравши затінену лапатими фікусами галяву, сіли перепочити.

— Далеко, Васько, не відходь, — застерегли. Та я, немов на хвилях, плинув і плинув у смарагдовій повені.

Як не дивно, йти було легко. Звалені дерева струхлявіли й перегнили. Від дотику ноги стовбури розсипались, робилися м'якими, мов гума. Молодняк ще не виріс, і земля була оголена, якщо, звичайно, можна назвати голим порослий папороттю спід дрімучого лісу.

Розлиті в повітрі пахощі квітів, ліан, ефірних, сандалових дерев дурманили голову. Я відчував якусь дивну піднесеність і сп'яніння. Язик отерп, руки немов задерев'яніли. Все ж, сповнений сил, я, Васько да Гама, не йшов, а біг. Біг кудись у морок.

Перед очима раз у раз виникало мінливе видиво: неначе хтось згори сипав лискучо-зелені пелюстки, які тієї ж миті нерухомо зависали в повітрі.

Ось вони хитнулись, мов струшені вітерцем. Полетіли вниз, обсівши всіяні квітами кущі. І так само легко й невимушено піднялися знову.

Раптом до мого обличчя щось ніжно й шовково торкнулося, як дотикається тепловій або чиїсь милі уста — і я, здивований, почув басовите, схоже на бджолине, дзижчання. Злякано замахав руками: киш! киш! — і рухливої заметілі не стало.

То була зграя звичайнісіньких колібрі, птахів, про які ходить так багато легенд. Одна з них — що колібрі, хоч які малі — найменші серед птахів! — а з 'розвинутим і загостреним почуттям власної гідності, волелюбні й незалежні крихітки, які не виживають у неволі.