Герберт Уеллс - У безодні

— Наприклад, — сказав, підохотившись, містер Фотерінгей, — якби он ту лампу поставити догори дном, то, згідно із законами природи, вона не змогла б горіти, хіба ж не так?

— Це ви вважаєте, що не змогла б, — відповів Біміш.

— А ви як вважаєте? — запитав Фотерінгей. — Отже, на вашу думку вона…

— Ні, — неохоче погодився Біміш, — не змогла б.

— Гаразд, — провадив містер Фотерінгей. — А тепер уявімо, що хтось приходить, хоча б і я, стає ось тут і, зібравши всю свою силу волі, каже цій лампі так, як я оце зараз скажу: “Стань горініж, але не розбийся і гори далі і…” Ой!

Вигукнути “ой!” було від чого. Неможливе, неймовірне сталося у всіх на очах. Перекинувшись догори дном, лампа повисла в повітрі, але горіла й далі, а її полум’я було спрямоване донизу. Факт був такий незаперечний, як і сама лампа — звичайнісінька лампа в барі “Довгого Дракона”.

Містер Фотерінгей стояв, показуючи вперед указівним пальцем і зсунувши брови, як людина, що чекає неминучої катастрофи. Велосипедист, котрий сидів найближче до лампи, пригнувся й перестрибнув через лавку. Усі скочили на рівні ноги. Міс Мейбрідж обернулася й вереснула.

Лампа непорушно висіла в повітрі секунди три.

А тоді містер Фотерінгей застогнав тихо й знеможено:

— Я більше не можу тримати її!

Він позадкував, перекинута лампа спалахнула яскравим полум’ям, вдарилася об край шинкваса, відскочила вбік, розбилася об підлогу й згасла.

Добре, що корпус у неї був металевий, а то виникла б пожежа.

Перший заговорив містер Кокс. Зміст його слів, якщо відкинути круті вирази, вилився в те, що Фотерінгей дурень. Містер Фотерінгей перебував у повному сум’ятті і не спромігся заперечити навіть таке категоричне твердження. Його ошелешило те, що сталося. Заговорили решта присутніх, але ніхто з них не пролив світла ні на суть справи, ні на причетність до неї містера Фотерінгея. Загальна думка збіглася з думкою містера Кокса, але була висловлена ще крутіше. Всі звинувачували Фотерінгея в дурній витівці і доводили йому, що він легковажно порушив спокій і безпеку людей, які його оточують.

Містер Фотерінгей так розгубився й знітився, що був схильний погодитися з ними, тож, коли йому запропонували залишити бар, він уже не мав сили для дійового опору.

Він ішов додому, палаючи від гніву й сорому; комір його піджака був пожмаканий, очі свербіли від поту, вуха розчервонілися. Він нервово зиркав на кожен із десяти вуличних ліхтарів, повз які проходив. І тільки залишившись сам-один у своїй малесенькій спальні на Черчроу, він нарешті зібрався з думками і, пригадавши все, що сталося в барі, запитав сам себе:

“Що ж усе-таки сталося?”

Він уже скинув піджак, роззувся і тепер сидів на ліжку, застромивши руки в кишені, і в сімнадцятий раз повторював слова на своє виправдання:

“Я ж не хотів, щоб та клята лампа перекинулась!”

Нараз він згадав, що, вимовляючи слова команди, несвідомо побажав, щоб ті слова здійснилися, і що пізніше, побачивши лампу в повітрі, відчув, що повинен підтримувати її, хоч і не розумів, як саме.

Якби містер Фотерінгей мав витончений розум, то неодмінно заходився б міркувати над словами “несвідомо побажав”, оскільки вони охоплюють найскладніші проблеми вольової дії. Але в нього не було схильності до абстрактних міркувань, і ця думка була така невиразна, що він прийняв її відразу. Відтак, спираючись на неї (мушу визнати, без належного логічного обгрунтування), заходився перевіряти її на практиці.

Рішучим жестом містер Фотерінгей простяг руку до свічки, зосередився, хоч відчував, що нічого з того не вийде, і промовив:

— Піднімись!

І ту ж мить сумніви його розвіялись: свічка піднялася, повисіла в повітрі, а після того, як містер Фотерінгей ошелешено зойкнув, гучно впала на туалетний столик, залишивши містера Фотерінгея в темряві, якщо не зважати на гніт, що деякий час іще жеврів.

Містер Фотерінгей посидів трохи в темряві, не ворушачись.

— Отже, так воно й було, — промовив він нарешті. — Але ж як пояснити все це?

Тяжко зітхнувши, він заходився порпатись у кишенях, шукаючи сірники. Нічого не знайшовши, він підвівся і почав навпомацки шукати їх на туалетному столику.

— Де ж би знайти хоч одного? — промовив він.

У піджаку сірників теж не було. І тут йому спало на думку, що чудеса можна творити і з сірниками.

Він простягнув руку в темряві, грізно нахмурився й промовив:

— Хай у цій руці буде сірник!

На його долоню впав якийсь легкий предмет, і він затис його в кулаці.