Герберт Уеллс - У безодні

Незабаром містер Вейс спрямував увагу Кейва на ті птахоподібні істоти, яких з’являлося так багато в кожному видінні. Певний час Кейв мав їх за щось подібне до денних кажанів, а згодом, хоч як це дивно, почав називати їх херувимами. Вони мали круглі, майже людські голови, а очі, що колись так потрясли Кейва, належали одній з тих істот. Їхні широкі, безпері крила сріблилися, мов риба, щойно видобута з води. Але, як з’ясував містер Вейс, вони зовсім не схожі були на крила кажанів чи птахів і трималися на вигнутих ребрах, що випиналися віялом обабіч тулуба. Найбільше вони були схожі на крила метеликів. Тулуб у цих істот був невеликий; нижче рота росли два жмутки хапальних органів, схожих на довгі щупальця. Спочатку містер Вейс не йняв віри, та зрештою мусив переконатися, що саме цим істотам належали величні будівлі й чудовий сад, що прикрашав рівнину. Далі Кейв завважив, що крилаті істоти потрапляли до своїх жител не через двері, а через великі округлі вікна, які легко відчинялися. Вони опускалися на свої щупальця, складали крила, щільно притискаючи їх до тіла, й стрибали досередини. Крім них, там було видимо-невидимо інших, дрібніших створінь, схожих на великих бабок, метеликів і летючих жуків; були й повзучі жуки, — великі, яскраві, — що ліниво пересувалися по лузі. На дорозі й на терасах видніли великоголові істоти, схожі на гігантських мух, але безкрилі; вони заклопотано снували туди-сюди, спираючись на свої щупальця.

Ми вже згадували про блискучі предмети на щоглах, що височіли на терасі найближчої споруди. Одного разу, коли видимість була винятково гарна, Кейв уважно придивився до однієї з тих щогл і добачив, що той блискучий предмет — точнісінько таке саме кришталеве яйце, в яке він дивився. Такі самі кришталеві яйця були й на інших двадцятьох щоглах.

Час від часу котресь із великих крилатих створінь злітало на ту чи іншу щоглу й, склавши крила та обхопивши вершок щупальцями, вдивлялося в кришталь пильно й довго — бувало, хвилин по п’ятнадцять. Цілий ряд спостережень, здійснених за пропозицією містера Вейса, переконав обох дослідників, що кришталь, у який вони вдивляються, прикріплений на вершку крайньої щогли й що в обличчя Кейву зазирнув один із жителів цього світу.

Оце найістотніше в цій вельми дивній історії. Якщо не вважати її від початку до кінця хитромудрою вигадкою містера Вейса, то доведеться визнати одне з двох: або кришталь Кейва існував одночасно в обох світах і, пересуваючись в одному світі, лишався нерухомий в другому, або між цими кришталевими яйцями існував якийсь зв’язок, і те, що було видно всередині одного кришталевого яйця, за певних умов могло відкритися тому, хто спостерігав відповідний кришталь в іншому світі, й навпаки.

Нині ми, звісно, не можемо пояснити, яким чином обидва кришталі могли бути пов’язані між собою, але все ж таки ми знаємо досить, щоб припустити: взагалі щось подібне не таке вже й неможливе. Припущення про певний зв’язок між двома кришталевими яйцями належить містерові Вейсу, і, на мою думку, воно цілком вірогідне…

Але де ж шукати той другий світ? Жвавий розум містера Вейса не забарився з’ясувати й це питання. Після того, як заходило сонце, небо в кришталі швидко темніло, сутінки там були дуже короткі, й висипали зірки — ті самі зірки, що їх ми бачимо на нашому небосхилі. Кейв розпізнав Велику Ведмедицю, Плеяди, Альдебаран та Сіріус. Отже, цей світ знаходиться в межах сонячної системи й щонайбільше на відстані кількох сотень мільйонів миль від нашого. Продовжуючи свої дослідження, містер Вейс визначив, що опівнічне небо в тому світі темніше, ніж наше зимової иочі, а сонячний диск видається трохи меншим. І на небі сяяли два невеличкі місяці! Дуже схожі на нашого місяця, але менші, й один з них рухався так швидко, що спостерігач бачив той рух. Місяці сходили невисоко, а зійшовши, зразу щезали. Це пояснювалось тим, що кожний їхній оберт навколо своєї осі супроводжувався затемненням внаслідок близькості обох місяців до своєї планети. Й хоч містер Кейв не здогадувався про таке, але все це точно відповідало тим астрономічним законам, що повинні існувати на Марсі. А й справді, чом не припустити, що, дивлячись в кришталеве яйце, містер Кейв дійсно бачив планету Марс і її мешканців? А коли так, то вечірня зоря, що так яскраво сяяла в небі того далекого світу, була наша рідна Земля.

Якийсь час марсіани (якщо це насправді були вони), напевно, не підозрювали, що за ними стежать. Бувало, хтось із них злітав на щоглу, заглядав у кришталеве яйце й швидко перелітав до іншого, ніби невдоволений тим, що бачив. Містер Кейв спостерігав життя цих крилатих істот непомітно для них, і його враження, дарма що такі уривчасті, давали багато матеріалу для роздумів. Уявіть собі, що подумав би про людей марсіанин, котрому після довгих лаштувань хвилини на чотири, не більш, відкрилося б видовище Лондона з висоти дзвіниці святого Мартіна!