Герберт Уеллс - У безодні

— О! — вигукнув Пайкрафт.

— Я не зовсім певен, але здається, це він, — провадив я. — Та якщо хочете послухати моєї поради, то облиште свій замір. Річ у тому, — завважте, Пайкрафт, я чорню своїх предків! — що мої родичі з цього боку були, наскільки мені відомо, люди досить дивні. То як?

— Дозвольте мені спробувати, — сказав Пайкрафт.

Я відкинувся на спинку стільця і Неймовірним зусиллям волі спробував уявити собі, чим усе це скінчиться. Марна праця.

— А ви подумали, Пайкрафт, — спитав я, — на кого ви станете схожі, коли схуднете?

Він не послухався здорового глузду. Я взяв з нього слово, що він більше не заводитиме зі мною розмову про його огидну огрядність — ніколи, хай би там що! — й аж тоді віддав йому той невеличкий клаптик шкіри.

— Не ліки, а бридота! — кинув я.

— Дарма! — відказав Пайкрафт і взяв рецепт. Та, глянувши на нього, витріщив очі: — Послухайте, але ж…

Аж тепер він побачив, що рецепт написаний не по-англійському.

— Я перекладу вам, скільки зможу, — сказав я.

Рецепт я постарався перекласти якомога краще. Потім два тижні ми не розмовляли. Як тільки Пайкрафт рушав у мій бік, я робив знак рукою, щоб він до мене не підходив. І він нашої угоди додержувався. Але минало вже два тижні, а він був такий самий гладкий, як і доти. Кінець кінцем він не витримав.

— Мені треба з вами побалакати, — каже. — Хіба це діло? Тут щось не те. Не помагає. Це не робить вашій прабабусі честі.

— Де рецепт?

Він обережно дістав його з гаманця. Я перебіг очима складники.

— А яйце ви брали тухле?

— Ні. А що, треба тухле?

— Це мається на увазі в усіх прабабиних рецептах. Якщо немає окремої вказівки на якість чи стан яйця, слід брати найгірше. Моя люба прабабуся була жінка рішуча й любила крайнощі… А з решти компонентів один чи два можна замінити іншими. А отрута гримучої змії була свіжа?

— Гримучу змію я дістав у Джемрака. Вона… вона обійшлася мені…

— Це вже ваша справа! А оцей останній складник…

— Я знаю одного чоловіка, який…

— Гаразд. Гм… Ну добре, я вам напишу, що можна чим замінити. Наскільки я знаю цю мову, орфографія у вашому рецепті особливо жахлива. Між іншим, під словом “собака” тут мається на увазі, здається, бродячий собака.

Цілий місяць після цього я щодня бачив Пайкрафта в клубі таким самим гладким і заклопотаним. Нашої угоди він додержувався, але іноді порушував її дух, скрушно похитуючи головою. А якось у роздягальні в нього вихопилося:

— Ваша прабабуся…

— Жодного слова проти неї! — урвав я його, і він припнув язика.

Я вже подумав був, що Пайкрафт махнув на все рукою, і навіть побачив одного дня, як він завів розмову про свою опасистість із трьома новими членами клубу, так ніби шукав уже нових рецептів. І раптом, зовсім несподівано, одержую від нього телеграму.

— Містерові Формаліну! — вигукнув перед самісіньким моїм носом хлопчик-посильний.

Я взяв телеграму й відразу її розпечатав.

“ЗАРАДИ БОГА, ПРИХОДЬТЕ. ПАЙКРАФТ”, — стояло в ній.

— Гм! — буркнув я.

Сказати правду, я дуже зрадів цій телеграмі — адже вона обіцяла реабілітацію моєї прабаби — й поснідав з великою насолодою.

Адресу я спитав у швейцара. Пайкрафт займав горішню половину будинку в Блумзбері, і я вирушив туди відразу, щойно випив каву з лікером. Навіть не докурив сигару.

— Містер Пайкрафт удома? — спитав я біля вхідних дверей.

Мені відповіли, що він, мабуть, хворий, бо вже два дні не виходить.

— Він мене жде, — сказав я, і мені запропонували піднятися.

Я вийшов сходами нагору й подзвонив у двері з ґратками.

“І все ж таки не варто було йому пробувати той рецепт, — подумав я. — Людина, що жере, як свиня, повинна й вигляд мати, як у свині!”

Поважна жінка з заклопотаним обличчям і в недбало надітому очіпку з’явилася по той бік ґраток.

Я назвався, і вона нерішуче відімкнула двері.

— Що там? — спитав я, коли ми обоє вже стояли в передпокої Пайкрафта.

— Він сказав, щоб ви одразу, як тільки прибудете, йшли до нього, — промовила жінка так, ніби й не збиралася проводжати мене до господаря. Потім, ніби по секрету, додала: — Він замкнувся, сер.

— Замкнувся?

— Ще вчора вранці, сер. Нікого до себе не впускає і весь час лається . Ох, біда, біда…

Я подивився на двері, які вона показала мені очима.

— Там? — спитав.

— Так, сер.

— Що з ним?

Вона сумно похитала головою.

— Весь час вимагає їсти, сер. Чогось важкого. Я даю йому, що маю: свинину, пудинг, ковбасу, хліб… Усе таке. Харчі я мушу залишати перед дверима, а сама йти геть. Він стільки їсть, сер, що просто жах!