Герберт Уеллс - У безодні

Та він завів балачки про мене тільки для того, щоб потім поговорити про себе.

— Мені здається, — казав Пайкрафт, — що рухаєтесь ви не більше від мене. А їсте, мабуть, не менше. (Як і всі надміру гладкі люди, він вважав, що нічого не їсть.) І все ж таки… — Він криво посміхнувся. — Між нами є різниця.

Потім Пайкрафт заходився розбалакувати про свою огрядність, про те, що робив, аби схуднути, і про те, що збирається робити, аби схуднути, що йому радили робити люди, аби схуднути, і що, він чув, роблять такі, як він, аби схуднути.

— A priori, [7] Заздалегідь, незалежно від досвіду (лат.). — казав він, — здавалося б, проблему харчування можна розв’язати дієтою, а проблему засвоєння їжі організмом — ліками.

Це було нестерпно. Слухаючи його дурні теревені, я відчував, мовби й мене самого починає розпирати.

У клубі, звісно, всяке буває, та невдовзі я дійшов висновку, що це вже занадто. Пайкрафт ходив за мною тінню. Щойно я з’являвся в курильній кімнаті, як він перевальцем рушав до мене. А іноді, коли я сідав трохи перекусити, він опинявся за моїм столиком і починав просто-таки обсідатися. Часом він прилипав до мене, як смола до штанів. От уже зануда! Але чому від цього причепи мав страждати тільки я? В його поведінці з самого початку було щось таке, ніби він знав, ніби здогадувався, що я міг би… що тільки в мені була для нього єдина надія і ні в кому більше він її не знайде.

— Я б усе віддав, аби тільки скинути вагу, — казав він. — Геть усе! — І, важко дихаючи, свердлив мене своїми вгрузлими в пухкі щоки очицями.

Ох, бідолашний Пайкрафт!.. Ось він подзвонив знов — ну звісно, щоб замовити ще булку з маслом!

Та настав-таки день, коли він перейшов до справи.

— Наша фармакологія, — заявив він, — наша західна фармакологія — далеко не останнє слово в медицині. На Сході, я чув…

Пайкрафт замовк і втупився в мене. Здавалося, я сиджу перед акваріумом. І раптом я на нього розгнівався.

— Послухайте, — кажу, — хто вам розповів про рецепти моєї прабабусі?

— Які рецепти? — прикинувся він.

— Ось уже цілий тиждень у кожній нашій розмові — а розмовляємо ми досить частенько— ви натякаєте на мою маленьку таємницю.

— Що ж, — відповідає він — коли так, я відкрию свої карти. Щиро кажучи, це правда. Так, я довідався…

— Від Петтісона?

— Не від нього самого, — промовив Пайкрафт і, здається мені, збрехав.

— Петтісон, — кажу, — пив те зілля на свій страх і риск.

Пайкрафт підібгав губи й хитнув головою.

— З прабабиними рецептами, — мовив я, — треба бути обережним. Батько навіть хотів узяти з мене обіцянку…

— Ви йому не дали?

— Не дав. Але батько мене попередив. Якось він скористався одним із рецептів… Тільки один раз.

— О!.. І ви думаєте?.. Скажімо… скажімо, серед них знайдеться такий…

— Ті рецепти — штуки дивні… — веду я далі. — Навіть пахнуть вони… Та не варто про це!

Але ми зайшли вже надто далеко, і Пайкрафт не мав наміру від мене відчепитися. Я завжди трохи побоювався, що коли вивести його з терпіння, то він зненацька навалиться на мене й задушить. І я виявив легкодухість, що правда, то правда. Але ж Пайкрафт уже набрид мені, як гірка редька! Довів мене до того, що я не витримав і сказав:

— Ну що ж, ризикніть!

А з Петтісоном, про якого я згадував, справа була зовсім інша. Те, що з ним сталося, з цією історією не має нічого спільного. Але тоді я принаймні знав, що ті ліки здоров’ю не зашкодять. Про решту рецептів я такого сказати не міг. Я взагалі маю великий сумнів щодо надійності тих рецептів. Та якщо Пайкрафт навіть отруїться…

Сказати щиро, отруєння Пайкрафта здавалося мені справою просто грандіозною.

Того самого вечора я дістав із сейфа чудернацьку скриньку з сандалового дерева, від якої йшов незвичайний запах, і заходився перебирати шурхотливі шкіряні клаптики. Добродій, що писав моїй прабабі рецепти, вочевидь дуже полюбляв шкіру найрізноманітнішого походження і мав навдивовижу нерозбірливий почерки Декотрі рецепти я взагалі не міг прочитати, — хоч у нашій сім’ї, здавна зв’язаній з Індійською державною службою, знання мови хіндустані передавалося з покоління в покоління, — і не було жодного такого, розшифрувати який вдавалося б дуже легко. А проте я досить швидко знайшов те, що шукав, і якийсь час сидів на підлозі біля сейфа, розглядаючи рецепт.

— Ось погляньте, — сказав я Пайкрафтові на другий день, тримаючи вузеньку смужку якомога далі від його жадібних рук. — Наскільки я зрозумів, це рецепт для тих, хто хоче скинути вагу.