Олександр Тесленко - Дьондюранг

Дьондюранг розплющив очі. Він не почув, як вона зайшла.

— Ти працюєш. І я завжди ніяковію, перешкоджаючи тобі… Ти вже майже місяць не виходиш зі свого склотелю…

— Мені гарно працюється.

— Я часто заздрю тобі.

— Людина не повинна заздрити кіберові.

— Чому?

— Сама знаєш. Це я існую за твоїми генними директами.

— Так. Але ж…

— Я знаю, що ти хочеш сказати.

— Ти не можеш знати.

— Але я знаю.

— Самовпевнений.

— Але я справді знаю.” Тобі не віриться, що я створений тобою, що я не людина.

— Так, — тихо ствердила Ларта. — Але я скажу тобі більше…

— Ларто, не кажи нічого!

Жінка спохмурніла і відвела погляд.

— Ти вивчаєш людей. А я вдаю, що вивчаю тебе. Хоч моя присутність тут зовсім не потрібна. Я давно мусила повернутися…

Вони помовчали. Потім Ларта заговорила знову:

— Я розумію, що мій стан хворобливий. Часом мені від цього страшно. Я розумію, що повинна повернутися на Інкану, але не знаходжу сили зробити це. Я хочу тебе бачити. Хочу чути твій голос, читати, що ти пишеш. Мені приємно усвідомлювати, що ти і мене вивчаєш, що я цікава для тебе. І більше нічого. Що це? Втрата старої системи умовностей поміж людиною і кібером?

— У жінок додаткові системи умовностей, — спробував пожартувати Дьондюранг.

— А тобі ніколи не здавалося, що ти людина? — запитала Ларта, не підводячи погляду.

— Ні. Я знаю, що я біокібер.

— Але ж ти міг уявити собі… Адже ти більше, ніж людина. Ти — втілення всіх людських ідеалів…

— Облиш, Ларто. Я люблю чути подібні слова невимовленими, бо їхній зміст, як зміст світла, у постійному русі внутрішніх перетворень. Маса спокою дорівнює нулеві.

— Дьондюрангу, я більше не можу мовчати…

Ларта підвела погляд. Дьондюранг не міг збагнути, що хоче сказати ця красива схвильована жінка. Чи не вперше в житті він не міг прочитати чужого погляду. Відчув: зараз будуть промовлені слова не просто несподівані, але, може, й страшні. Застиг.

— Вислухай, прошу тебе… І пробач, якщо зможеш… Я дуже завинила перед тобою…

В цей час по той бік прозорої стіни, що відділяла грот від печери, з’явилася група дітей у блакитних комбінезончиках. Шоломи відкинуті за спину, дехто з дітей тримав їх в руках. Зупинилися перед гротом і зацікавлено дивилися.

— Земляни, — тихо мовив Дьондюранг.

На грудях кожного була емблема — блакитна куля у сітці паралелей та меридіанів.

Молодий екскурсовод Ланц Лан прочинив прозорі двері і зайшов до склотелю.

— Дозволите? Сьогодні до нас завітала туристська група землян. Заходьте, діти… У цьому склотелі нашого музею — дуже цікавий експонат. Ви напевно чули, читали книги про унікального біокібера, створеного на Інканському комбінаті біокібернетики. Дьондюранг! Ось він перед вами. Він сам виявив бажання були діючим експонатом нашого природознавчого музею. Це унікальний витвір людського розуму. Дьондюранг практично нічим зовні не відрізняється від людини, але по таких показниках, як об’єм пам’яті, гострота аналізаторів, фізична сила, швидкість реакцій, він набагато перевершує людські можливості. Вже минуло кілька років, як наш Дьондюранг відпрацював свої запрограмовані години. Зараз цей унікальний кібер зацікавився вивченням людської психології. Він не бажає повертатися на комбінат для демонтажу. Він відчуває ще багато сил і бажання слугувати людям. За нашим Дьондюрангом продовжує вестися суворий науковий нагляд. Зараз на астероїді перебуває представник комбінату професор Ларта Варич, творець цього унікального біокібера. Чи є у вас запитання, діти?

Запитань не було.

Дьондюранг і Ларта знову залишилися самі. Жінка довго не відважувалась продовжити розмову. Несподіваний прихід екскурсантів ніби протверезив її.

— Чим ти завинила переді мною?

— Я вже й не знаю, чи варто казати…

— Кажи, Ларто.

— Ти можеш подумати, що я не гідна звання науковця, що я вчинила просто злочин…

Але спробуй зрозуміти мене не лише розумом… Колись я справді хотіла створити біокібера з мультиаксонною будовою політразонної цитоархітектоніки… І навіть вірила, що це мені вдасться… Але одного разу… Одного разу я запитала себе, чим буде відрізнятись такий біокібер від людини. Лише фактом штучного створення? Можливості людини по-справжньому не вивчені до цього часу. Окремі індивіди можуть змагатися з найсучаснішими кіберами. А ми не знаходимо в них ніяких аномалій. В людини невичерпні резерви. Ми захопилися кіберами, забувши про себе. І тоді прийшла думка про безглуздість створення того, що давно вже створено природою… Але моя тема була вже затверджена. А коли б і ні, на той час не було нічого, що могло б мене зацікавити. Відмовлятися від однієї теми означало брати якусь іншу. Я ж мусила чимось займатися.