Ататолій Стась - Сріблясте марево

Славко схлипнув, сів на ліжку.

Коли Петришин повернувся до кімнати, полковник Шелест і Славко Горішній сиділи поруч. Розмазуючи по щоках сльози, шморгаючи носом, хлопець розповів про все, що сталося після того, як він прокинувся від шуму за стіною.

Єфрейтор Цибульников залишив у кімнаті все так, як застав, нікому не дозволив торкатися речей. На підлозі валялися перекинуті стільці, біля відсунутого убік столу чорнів розбитий пластмасовий телефон з круглим диском без цифр. Біля порога лежав великий мідний сифон, з відкрученого краника стікали останні краплі газованої води…

Пес Сигнал крутнувся кілька разів на місці, обнюхуючи підлогу, смикнувся до стіни і, дряпнувши лапами підвіконня, вискочив у вікно. Гейко ледве встиг попустити поводок і слідом за вівчаркою плигнув з підвіконня.

Невидимий слід повів у ліс, прямо на схід, а потім почав круто забирати до гірського кряжа, петляючи між деревами, кущами дикого глоду та валунами, що все частіше траплялися на шляху.

Уже зовсім розвиднілося. За провідником та вівчаркою поспішали кілька прикордонників.

Піднявшись на високий горб, старшина побачив вдалині село. Воно тулилося до гірського схилу, маленькі дерев’яні хати здалеку здавалися іграшковими. Тоненькими рисками виднілися придорожні телеграфні стовпи. По дорозі повзло кілька машин.

“Кепсько… Якщо Сигнал поведе на дорогу, доведеться повертатися ні з чим”, — подумав Гейко. Але Сигнал не добіг до села з кілометр, різко повернув убік і повів старшину вздовж дороги, понад ланами скошеної кукурудзи. Через півгодини обминув їх, вискочив на ріллю. Тут Гейко сам побачив сліди. На чорній підмерзлій ріллі відбитки були великі, глибокі — втікач поспішав, біг широким кроком, ламаючи ногами шар мерзлоти, вгрузав у вологий грунт. Кілька разів зупинявся, зчищав з підошов налиплу землю.

Прикордонники давно відстали. Зрідка оглядаючись, старшина ще деякий час бачив постать єфрейтора Цибульникова, але скоро і той не витримав темпу. Нелегко було змагатися з Гейком. За роки роботи з Аргоном старшина навчився без віддиху долати великі відстані, звик, рівномірно розподіляючи сили, залишати за собою кілометр за кілометром, встигати за нетерплячою вівчаркою, даючи їй можливість вільно йти по сліду, не відчувати скутості. Аргон не любив, коли його стримували. Сигнал наче перейняв звички свого попередника. Нагнувши голову до землі, він легко ніс дуже тіло, на спині і грудях під сірою шерстю перекочувалися м’язи. Варто було провідникові на мить затриматися, відстати, як Сигнал нервував, смикав поводок із рук старшини.

Не уповільнюючи бігу, вони вибралися на берег вузенької безіменної річки і зупинилися. Слід зник. Незамерзаюча гірська річка вирувала і пінилася, каламутна вода билася об каміння. Невідомий, очевидно, пішов убрід.

Лише вибравшись на протилежний берег і пройшовши з кілометр за течією, старшина полегшено зітхнув. Вівчарка впевнено кинулася у прибережні кущі — вона знову натрапила на слід.

Біля порожньої овечої кошари Гейко вирішив кілька хвилин перепочити. Коли переходив річку, вода налилася за халяви. Ноги промокли. Чоботи почали муляти. Ломило спину. Від повідка боліли руки. Стомився й Сигнал. Висолопивши язика, жадібно хапав повітря, наче в спеку. Але треба було йти далі. Старшина поправив ремінь автомата, полою шинелі обтер мокрі собачі лапи.

— Вперед, Сигнал! Вперед!

Незабаром Гейко з подивом помітив, що той, за ким вони поспішають навздогін, зробивши дугу кілометрів на дванадцять, поступово змінював напрям і тепер вже ішов назад, з кожним кроком наближаючись до кордону. В пам’яті сплив малюнок карти, що висить за темною ширмою в кабінеті начальника застави. У навколишньому красвиді було щось на диво знайоме… Місцевість, що оточувала провідника та його вівчарку, не входила в зону їхньої застави. Однак старшина дедалі більше переконувався, що не вперше бачить і отой густий, ще мертвий ліс, масив якого простягся ген до синіх гір, і ті два гострі горби, схожі один на одного, наче близнюки, і шматочок хвилястої, вкритої сухими бур’янами рівнини, що жовтіє острівцем між горбами та лісом, упираючись у безкрає море очерету. І тут Гейко раптом згадав…

“Очерет… А далі — низина, купини, баговиння…”

Сліди ворога вели до болота. До того болота, де давно, ще під час війни, пастушки натрапили на залишену бандитами автомашину! Зелений “студебекер”, пробита кулею пілотка в кабіні. Гнівний голос лейтенанта Петришина… Скільки разів дорікав собі Гейко за те, що пропустив машину тієї ночі біля Гнилого Яру!