Ататолій Стась - Сріблясте марево

Офіціантка посміхнулася, метнулась до репродуктора. Далекий дівочий голос раптом поплив, майнув птахом по залу, заповнив його:

Знову цвітуть каштани.

Хвиля дніпровська б’є,

Молодість мила, ти щастя моє…

— Гарно співає, ой, як гарно… — замріяно промовив білявий. — Чуєте, дядьку Пилипе? Голос, як у Степанидиної Оксанки… Правда?

— Душевно, по-нашому, — погодився сусід напроти, сухенький дідусь з пухнастими, звислими донизу вусами. На сірій сорочці старого, перехопленій вузеньким ремінцем, тьмяно поблискував орден “Знак пошани”. Обережно відсунувши склянку, дідусь з насолодою слухав пісню, похитуючи в такт стриженою головою.

— Люблю гарну пісню. Послухаєш її… Ти чого смієшся? — повернувся раптом старий до третього за столом — ставного юнака в темно-синій матроській фланельці з жовтим трафаретом літер “ЧФ” на чорних по-гончиках. — Думаєш, тільки вам, молодим, пісня душу гріє, а як вуса посивіли, то вже й ні?

— Та вони ж у вас ще, як смола, — розпливаючись в білозубій посмішці, моряк підняв пляшку: — Налити, батьку?

— Цур йому, тому пиву, — відмахнувся старий. — Що ви в ньому знайшли? Гірке, солоне. Ти краще Кирилові наливай, він он, бач, як прицмокує… Та піди довідайся, як з місцями на харківський, а то аж дві пересадки доведеться тобі робити до Севастополя.

— Встигнемо, батьку. Ще є час. Білявий сусід старого раптом відставив кухоль з пивом убік. Спершись руками на столик, він пильно дивився в зал. До його засмаглого обличчя повільно приливала кров.

У буфет щойно зайшла група пасажирів. На чоботях та валянцях білів сніг. Обличчя людей розчервонілися з морозу. Бачачи, що вільних місць немає, пасажири, не роздягаючись, юрмилися біля входу. Вони нічим не відрізнялися від тих, що сиділи за столиками або розташувалися в залі для чекання напроти. Дві літні колгоспниці, запнуті в теплі хустки, з кошиками в руках; молоденький лейтенант у хвацько зсунутій набакир шапці; високий чоловік у просторому драповому пальті, з шкіряною текою під пахвою; присадкуватий товстун в окулярах з гострою, клинцюватою борідкою; дівчина років дев’ятнадцяти в короткій заячій шубці.

— Кого ти там вгледів, Кириле, не наречену, часом? — поцікавився дідусь.

— Хвилинку, хвилинку, — голос білявого тремтів, зривався до шепоту. Він повільно підводився з-за столика. — Зачекайте, дядьку Пилипе. Або я зараз сплю, або… це така наречена, що я… з неї… душу витрясу!

Не встигли старий з сином-моряком второпати, що й до чого, як Кирило швидко пробрався між столиками до буфету. Чоловік з гострою борідкою, помахуючи довгими руками, підійшов до стойки, простягнув буфетниці гроші, взяв пачку “Казбека” і повернувся до виходу.

Кирило загородив товстунові шлях. Схопивши лівою рукою за барки, він рвонув його до себе. їхні обличчя зблизились, наче вивчали одне одного. В ту ж мить у повітрі майнув важкий кулак. З дзенькотом впали на підлогу окуляри. Чоловік з борідкою, глухо скрикнувши, повалився спиною на столик. На кахлі посипалися пляшки.

Злякано зойкнула офіціантка. Всі посхоплювалися з місць. Пасажири, які щойно зайшли в зал, повернули до дверей. Чоловік з текою під рукою сіпнувся було до гурту, де зчинилася бійка, та, наче роздумавши, крутнувся на місці і з байдужим виразом на довгастому обличчі теж зник за дверима, війнувши полами пальта.

— А, попався, падлюко… Думаєш, забув тебе? Та я й через сто років тебе, гада… — захлинаючись від люті, зціпивши зуби, Кирило навалився на товстуна.

Моряк схопив Кирила ззаду за поперек, хтось повис у нього на руках. Чоловік з борідкою вирвався, бризкаючи слиною, закричав:

— Як ви смієте! Хуліган! Товариші, ви бачили. Пустіть мене, я… я…

Ріденьке пасмо волосся впало йому на очі, з розбитої губи на руду борідку капала кров.

Пасажири з обуренням підступали до Кирила, загомоніли голосно всі разом. Енергійно розштовхуючи натовп, на місце події поспішав кремезний міліціонер у червоному кашкеті,

— Отже, так… Сірченко Кирило Дмитрович, місце роботи — колгосп “Перемога”. Ай-я-яй! Відома в районі людина, механік передового колгоспу, і на тобі, маєш. Що ж це ви, громадянине Сірченко? Негарно, несолідно.

Сержант докірливо похитав головою, насупив широке, покраплене густим ластовинням обличчя і, зітхнувши, поклав на стіл аркуш паперу. Вийняв з кишені авторучку, акуратно почав витирати перо шматочком газети. У кімнаті чергового по станції запанувала гнітюча тиша.

Білявий механік, важко дихаючи, слідкував за кожним рухом чоловіка з борідкою. Той сидів на краєчку дубової лави, нервово посмикував плечима, притримуючи хусточку біля спухлої губи.