Ататолій Стась - Сріблясте марево

— Вони поїдуть? — запитав я пошепки. — Вони… поїдуть?

— Вони вже ніколи й нікуди не поїдуть з цими моторами, — відповів Юрко. Його рука, що лежала на перемикачах скриньки, злегка тремтіла. Він глянув мені у вічі, підморгнув, кивнув у бік села. Пригинаючись за кущами шипшини, ми побігли від дороги, від німців та від їхньої нерухомої автоколони.

За якийсь тиждень поблизу нашого села зібралася сила-силенна німецької техніки. На дорогах темніли важкі вантажні машини з причепами, чорними тінями застигло кілька танків, виднілися бронетранспортери та потужні артилерійські тягачі, рябіли камуфляжем всюдиходи й легкові автомобілі…

Першу автоколону, що захлинулася у сріблястому мареві, німці намагалися вивезти на буксирах. Вони підігнали трактори, причепили по три машини до кожного, але трактори, не здолавши й кілометра, раптом зачхали, огорнулися легкою, неначе з паморозі, хмариною, що іскрилася сріблястим сяйвом, і спинилися у вибалку. Довго бігали навколо них солдати у парусинових, забруднених мастилом мундирах, та як не силкувалися оживити, трактори, як і вантажні машини, вже не корилися їм.

Незрозумілі події, що відбувалися під нашим нічим не примітним селом, напевно, стривожили якесь високе німецьке начальство. Через село на двох легкових машинах, що виблискували нікелем, у супроводі мотоциклістів промчали офіцери, загортаючись від куряви у плащі з пелеринами. Але й цим офіцерам, і їхній охороні вже від містка довелося йти пішки — мерседеси так і зосталися збоку шосе, куди їх гуртом відкотили мотоциклісти. Останнім заглух поперек дороги приземкуватий бронетранспортер, що йшов слідом за мерседесами.

Усе, що рухалося за допомогою моторів, біля нашого села ніби наштовхувалося на невидиму стіну й не могло подолати її. Поміж людьми точилися різні балачки. Одні казали, що у німців не вистачає пального і вони змушені кидати свої машини де прийдеться, інші гомоніли, начебто фашистська техніка не витримує нашого клімату, треті натякали, що тут не обійшлося без радянських парашутистів-десантників, що висадилися у плавнях і якимось таємничим способом псують чужинцям-окупантам мотори…

А старий Данило Різниченко хмурився. Особливо спохмурнів пасічник після того, як за річкою упав і згорів літак. Ніколи не забуду тієї хвилини і того виразу обличчя Юрка-ленінградця. Ми з ним сиділи у розбитому вітряку, що стояв на пагорбі за колгоспним садом. Крізь дірку у покрівлі вид-нілися білі легкі хмари. “Рама” з’явилася о другій годині — вона прилітала вже кілька разів і щодня в один і той же час. Двохвостий літак майже застиг у небі, гув одноманітно й нудно. Юрко казав, що “рама” прилітає сюди не просто так, німці пробують розвідати небезпечний район з повітря і вивчають місцевість.

Поглядаючи на літак, Юрко з хвилину чаклував над своєю скринькою, крутив важелі. Поспіхом запаливши цигарку, поклав руку мені на плече, стиснув щосили. Та я не відчував болю — “рама” в ту мить гойднулася, гул у небі обірвався; літак став на крило й почав падати. Десь здалеку, з-за ріки, вітер доніс розкотистий грім, *іорна квітка диму розпукла над зеленим оксамитом плавнів. Юрко, немовби статуя, і я теж стояв, боячись поворухнутися, вражений водночас і простотою, і неймовірністю того, що сталося за якусь долю секунди. Мені здалося, що це сон. Але над головою тихо рипіли поламані крила вітряка, над плавнями здіймався чорний дим, а Юрко-ленінгра-дець стояв збоку з цигаркою в зубах.

Від протягу з цигарки посипалися іскри, я зойкнув, схопився рукою за припечену щоку — ні, все це мені не снилося. І я раптом уявив собі десятки сотні літаків з чорними хрестами на крилах. Вони пливуть на тлі білих, залитих сонцем хмар, і все навкруги замовкає від їхнього зловісного ревіння; не чути пострілів гармат, не лунають черги зенітних кулеметів, а фашистські літаки, зненацька перевертаючись у повітрі, падають один за одним униз, горять на землі безліччю смолоскипів… Я поглянув на Юрка, і мені здалося, що його сірі задумливі очі бачать у цю мить таку ж саму картину. А може, вони бачили те, про що я не міг і подумати…

Того вечора ми ліквідували майстерню у пасічниковій хатині. Все, що було в комірчині, перенесли до берега й закопали під урвищем. Коли повернулися до хати, у кімнатних сутінках я впізнав нашого фізика Федора Івановича. Він сидів на ослоні, затиснувши між колінами свої милиці, а навпроти стояв старий пасічник. Надворі шумів вітер, швидко хмарилося. Спалахували далекі блискавки.