Ататолій Стась - Сріблясте марево

Докуривши сигарету, комісар поліції сховав залишені Баннером папери в шухляду письмового столу, легко підняв важкувате тіло з крісла і підійшов до вікна. Кюнт мав свої звички і не любив відмовлятися від них. Так було вже кілька років. Вислуховування рапорту про події минулої ночі. Сигарета. Чверть години біля вікна. Потім — справи.

З п’ятого поверху відкривалася широка панорама міста. Над ним здіймався легкий, прозорий серпанок. Сонячні промені лили позолоту на вкриті черепицею дахи будинків, іскрилися на политих водою тротуарах та брукованих вулицях, грали на шпилі високої кірхи. Поблискуючи лаком, склом та нікелем, внизу безшумно котилися “опелі”, “БМВ”, поспішали пішоходи, снували трамваї.

Відразу ж за зеленою стіною молодого парку починалися нові квартали. Чепурні котеджі з палісадниками та асфальтованими двориками вишикувалися рівними, як під шнур, рядами аж ген до залізниці, де в синюватій далині виднілися маленькі іграшкові вагони й паровози на запасних коліях.

Коли Кюнт вперше поглянув з цього вікна, перед ним відкривалася тоді зовсім інша картина. Тут і там стирчали закіпчені стіни зруйнованих будівель, сумно темніли мертвими провалами вибитих вікон, знесених дахів. Брудними латками рябів поколупаний асфальт. Купи цегли, шматки бетону і понівечені кістяки арматури лежали там, де стоять тепер будинки з мансардами і диким виноградом, на місці зеленого парку.

Тоді місто ще носило на тілі незагоєні рани. Після бурі, що пронеслася над Німеччиною, від старого Гранау з його готичними похмурими замками, баштою ратуші і кам’яними фігурами рицарів-мечоносців на площі залишилася тільки південна частина, де сірі-ли корпуси двох заводів, що належали концернові “І. Г. Фарбеніндустрі”. В години повітряних тривог і завивання сирен жителі Гранау сахалися, наче від зачумлеиого, саме від цього району міста. Із заводських воріт і вдень, і вночі гітлерівські офіцери виводили на схід колони критих брезентом машин із смертоносним вантажем…

Проте, бомбардуючи місто з повітря на протязі трьох діб, змішавши північні квартали з землею, екіпажі американських “літаючих фортець” чомусь “не помітили” головних об’єктів — заводів “І. Г. Фарбеніндустрі”, не скинули на них жодної фугаски. Щоправда, в ті дні ще невідомо було, чиїм військам — радянським чи американським — першим доведеться увійти в Гранау.

Але сталося так, що на вулицях Гранау з’явилися танки з червоними п’ятикутними зорями на баштах; в одному з уцілілих будинків розмістилася радянська військова комендатура. Згодом місто увійшло до складу Німецької Демократичної Республіки, і плани заокеанських опікунів концерну “І Г. Фарбеніндустрі” щодо заводів у Гранау пішли шкереберть.

Війна скінчилася давно. Відколи одгри-міли останні вибухи бомб і снарядів, минуло чимало років. За цей час місто встигло поновитися. Поступово день за днем воно вперто скидало з себе страшне вбрання війни, зеленіло, свіжішало, поверталося до життя, не подібного до старого. Нове життя міста, що встало з руїн, дзвеніло на всі голоси повнокровно, бадьоро, по-весняному пульсувало воно під триколірним прапором вільної республіки, що майорів на вежі заново спорудженої ратуші…

Кюнт глянув на стінний годинник. Було п’ять хвилин на десяту. Чітким військовим кроком він вийшов у коридор, почав обхід відділів.

У невеликій кімнаті з примхливим візерунком на стелі та бронзовою люстрою, з-за столу, заставленого телефонними апаратами, при появі комісара підвелося двоє — низенький чоловік у рогових окулярах, одягнений у скромний сірий костюм та розстебнутий легкий плащ, і худорлявий юнак у мундирі працівника народної поліції з відзнаками лейтенанта. Смагляве, з м’якими рисами обличчя його було заклопотане, стомлене.

— Доброго ранку! Прошу сідати, — промовив Кюнт. — Як справи, Гошке? Я бачу, ви погано спали вночі. У вас є новини?

— Так, є. — Лейтенант пригладив чорне волосся, провів долонями по виголених до синяви щоках. Голос у нього був басовитий, густий, що ніяк не гармоніювало з тоненькою, наче дитячою постаттю і голубими гарними очима. — У ювелірному магазині трапилось ось що. Грабіжники зайшли з головного входу, відкрили замок відмичкою. їх було двоє. Сторож, як завжди, знаходився всередині приміщення і, мабуть, спав, бо навіть не встиг натиснути на кнопку сигналізації. Діяли злочинці швидко і нахабно, вітрина магазину була весь час освітлена, на розі, за тридцять метрів — ресторан, могли надійти люди. Але ніхто нічого не помітив. Вбивство і викрадення цінностей сталося не пізніше дванадцятої. Та хоч грабіжники, як видно, не з новачків, проте на місці злочину дещо залишилося.