Юрій Аліков - Гінці Нептуна

Довелося поміняти сітку. Встановили нову, з дрібнішими отворами. Тепер Корсар уже не міг пригощати Малюка, а мав лише один вихід: повідомити йому про годівницю.

І ось через кілька хвилин Малюк, спершу помиляючись, а потім усе впевненіше і впевненіше почав “працювати” з приладами.

Другий дослід. Третій. Четвертий. До Корсара підсаджували нових “партнерів”. І кожен з них — один швидше, другий повільніше, але рано чи пізно, за допомогою одержаної від Корсара інформації, обов’язково навчався користуватися автоматом.

Це вже була перемога!.. Точніше, дуже важливий крок до перемоги. Четверта лабораторія святкувала успіх. Але згодом досягнуте почало насторожувати Черненка. Чим більше провадилося експериментів, тим очевиднішим ставав прорахунок у їхній постановці. Дельфіни бачать один одного і, мабуть, беруть приклад з того, хто вміє здобувати їжу.

Як відомо, деякі тварини-батьки навчають своїх дітей. Малюки переймають від них уміння розшукувати здобич, маскуватися й нападати, переслідувати й уникати погоні. Це так звані інстинктивні програми, що закладені в генетичному апараті тварини і реалізуються в процесі “навчання”. Зовсім інше — дресирування. Людина свідомо виробляє в тварини цілу серію умовних рефлексів, не властивих їй від природи. І справді, навіщо, скажімо, гусакові стріляти з гвинтівки, а еєдмєдю кататись на велосипеді чи мотоциклі? Для тварини це ланцюг сліпо завчених дій, єдиний сенс яких — одержання винагороди. А може, ні? Може, ми спрощено уявляємо здібності тварин і “тваринний розум” справді існує? На жаль, численні досліди показали, що тварина нездатна навіть скопіювати вчинки свого дресированого родича, а тому не може будувати в голові бодай найпростішу логічну модель: зроби ось так і тоді на тебе чекає винагорода. А саме вміння виявляти зв’язок між причиною і наслідком — перша ознака справжнього розуму.

Ну, а що не дельфіни? Можливо, вони мають якусь особливу здатність навчати один одного? Отож, щоб заключити зоровий контакт, дельфінів треба відокремити один від одного світлонепроникною перегородкою.

Почався наступний етап експериментів. І ось результат: із ста спроб дев’яносто три вдалих. Виходить, що дельфіни здатні повідомляти один одному складну інформацію. А таке спілкування вже мало чим відрізняється від людського!

Це була справжня перемога. І неабияка. Отоді-то Черненко й зробив доповідь у Координаційній раді. Слухали його з цікавістю, і лише дехто скептично посміхався. Проте, коли на закінчення виступу Черненко продемонстрував кінограми дослідів, скептики дещо охолонули. Та виступив професор Маценко — видатний біонік, спеціаліст з проблем сонарних систем у тварин. Спокійним, безбарвним голосом він пояснив аудиторії, що дельфін має дуже розвинений сонар, тобто ехолокаційний орган. Він посилає пучки ультразвукових імпульсів, “обмацує” ними предмет і, приймаючи відображені сигнали, аналізує його, визначає розміри, властивості, а може, навіть і смак. Таким чином дельфін-учень перехоплює відображені сигнали дельфіна-вчителя і сліпо копіює його дії.

Це пояснення здалося всім настільки простим, вірогідним і переконливим, що дехто навіть полегшено зітхнув: ось бачите, мовляв, шановний товаришу Черненко, в чому “секрети”, а ви мало не ввели нас в оману. На нашій планеті є лише один розум — людський.

Люди здебільшого вважають себе прихильниками нового. І все ж таки нове, незвичне часто викликає якийсь внутрішній, підсвідомий протест, заперечення. І тут вражає надзвичайна винахідливість, з якою шукають аргументи, відстоюючи усталене, звичне, а по суті захищаючи власні забобони. Психологи називають це інерцією мислення, соціологи і політики — консерватизмом. Добре, що придумали терміни, але було б набагато краще, якби виробили дієві засоби боротьби з цією досить поширеною хворобою.

Після того ж таки пам’ятного засідання ради Маценко люб’язно запропонував Черненкові свої послуги в розшифруванні підсумків експериментів, але той лише знизав плечима, подумки рішуче від них відмовившись. Занадто вже упереджена була позиція професора. Занадто безапеляційні його судження. Отже, продовжувати пошуки треба було самому, покладаючись лише на власні сили.

Несподіваний випадок прийшов на допомогу Черненкові. Повертаючись із засідання ради, він у купе вагона, що мчав на південь, познайомився із Дмитром Івановичем Завадським. Цей навдивовижу жвавий, енергійний чоловік уже з перших хвилин знайомства поставив вимогу, щоб Черненко називав його на “ти”, і Черненко, який нелегко сходився з людьми, називав його саме так, одразу відчувши до нього потяг і довіру.