Айзек Азімов - Я, робот

— Ми ж довіряємо йому свою дитину!

— Людям це байдуже.

— Ну й біс із ними!

— Це не вихід. Я щодня мушу ходити по магазинах і бачитися з ними. А в місті стає дедалі гірше з роботами. У Нью-Йорку прийнято постанову, яка забороняє випускати роботів на вулицю від заходу до сходу сонця.

— Гаразд, але вони не можуть заборонити нам тримати робота вдома. Грейс, ти знову за своє. Але по-твоєму не буде. Я скажу тобі одне — ні! Роббі залишиться в нас.

Він любив свою дружину, і, як на лихо, вона знала про це. Зрештою, містер Вестон був усього-на-всього чоловіком — маленьким гвинтиком, тоді як його дружина пускала в хід усі свої жіночі хитрощі, хоч це не приносило їй особливих успіхів.

Десятки разів він вигукував наступного тижня: “Роббі залишиться в нас — і годі!”, але щоразу голос його звучав дедалі слабше й дедалі виразніше супроводжувався болісним стогоном.

Нарешті настав день, коли Вестон підійшов до доньки й винувато запропонував їй подивитися в селищі “чудовий” візівокс.

Глорія радісно заплескала в долоні.

— I Роббі піде?

— Ні, люба, — сказав він й аж поморщився, ніби від болю. — Роботів на візівокс не пускають, але ти все йому розповіси, коли повернешся додому.

Останні слова він промимрив затинаючись і відвернувся.

Глорія прийшла додому у захваті від побаченого — то був справді чудовий спектакль.

Вона чекала, поки батько ставив реактивний автомобіль у підземний гараж.

— Постривай-но, татусю, я розповім Роббі. Йому це дуже сподобається. Особливо те, як Френсіс Френ тихенько задкував — прямісінько на людину-леопарда, а потім кинувся тікати. — Вона знову засміялася. — Татусю, а справді на Місяці є люди-леопарди?

— Мабуть, ні, — неуважно відповів Вестон. — Це лише химерні вигадки.

Довше вовтузитися з машиною він уже не міг. Треба було глянути правді у вічі. Глорія побігла через лужок.

— Роббі! Роббі!

Нараз вона зупинилася, помітивши на ганку гарненького песика коллі. Той метляв хвостиком і дивився на неї серйозними карими очима.

— Ой, який гарний песик — Глорія збігла сходами на ганок, обережно підійшла до цуценяти й погладила його. — Це мені, татусю?

— Так, це тобі, Глоріє, — сказала мати. — Бач, який гарний песик — м’якенький, пухнастий. Він дуже добрий. 1 маленьких дівчаток любить,

— А він уміє гратися?

— Авжеж. I всілякі фокуси виробляти. Хочеш подивитися?

— Неодмінно! I щоб Роббі побачив. Роббі! Вона нерішуче зупинилася й насупила бровенята.

— Б’юсь об заклад, що він стоїть у своїй кімнаті й гнівається на мене, що я не взяла його на візівокс. Ти йому все поясниш, татусю. Мені він може не повірити, але якщо ти скажеш, неодмінно повірить.

Вестон міцно стис губи. Він скинув очима на дружину, але та відвела погляд.

Глорія круто обернулася й побігла сходинками вниз, вигукуючи:

— Роббі! Йди-но подивись, що мені татко з мамою привезли. Вони привезли мені песика, Роббі!

За хвилю дівчинка повернулася знічена.

— Мамо, а де Роббі? Його немає в кімнаті.

Відповіді не було. Джордж Вестон кашлянув і втупився поглядом у хмари, що повільно пливли в небі. Голос Глорії затремтів, в очах бриніли сльози.

— Де Роббі, мамо?

Місіс Вестон сіла й ніжно приголубила дочку:

— Не сумуй, Глоріє. Мабуть, він пішов від нас.

— Пішов? Куди? Куди він пішов, мамо?

— А хто його знає, люба. Просто пішов і все. Ми його шукали-шукали, але так і не знайшли.

— А що, він ніколи більше не повернеться? — В округлених очах дівчинки відбився страх.

— Може, ми ще й знайдемо його. Будемо шукати. А тим часом можеш гратися з цим симпатичним песиком. Поглянь на нього! Його звуть Блискавкою, і він уміє…

Але очі Глорії вже налилися слізьми.

— Я не хочу того поганого собаки, — я хочу Роббі! Я хочу, щоб ви знайшли мені Роббі. — її почуття стали надто глибокі, щоб їх можна було передати словами, і вона зайшлася плачем.

Місіс Вестон благально глянула на чоловіка, але той лише понуро тупцював на місці, утупившись поглядом у небо. Тож утішати дочку їй довелося самій.

— Ну чого ти, Глоріє? Роббі всього-на-всього залізяка. Стара нікчемна залізяка. Він неживий.

— I ніяка він не залізяка, — скрикнула Глорія. — Він така сама людина, як ви і я, він був моїм другом. Я хочу, щоб він повернувся Мамочко, нехай він повернеться!

Мати тяжко зітхнула й залишила Глорію наодинці з її горем.

— Хай виплачеться, — сказала вона чоловікові. — Дитяче горе недовге. Через кілька днів вона забуде про цього жахливого робота.