Айзек Азімов: Я, робот

Ось чому йому стало неприємно, коли увійшла дружина. Після десяти років подружнього життя він ще мав необережність любити її і, безперечно, завше був радий бачити її, але недільний пообідній відпочинок став для нього священним. На його думку, для повного щастя йому треба було дві-три години побути на самоті. Отож він незворушно уткнувся в останнє повідомлення про експедицію Лефебра-Йошіде на Марс (цього разу вони стартували з Місяця й цілком могли досягти мети) й удав, що не помітив дружини.

Місіс Вестон терпляче почекала дві хвилини, тоді, вже з нетерпінням, ще дві й нарешті порушила тишу.

— Джордже!

— Гм-м…

— Чуєш, Джордже! Може, ти хоч на хвильку відкладеш свою газету й поглянеш на мене?

Газета зашелестіла на підлогу, й Вестон повернув до дружини стомлене обличчя.

— Що таке, люба?

— Ти добре знаєш що, Джордже. Це наша Глорія і та жахлива машина.

— Яка жахлива машина?

— Не вдавай, ніби не знаєш, про що я кажу. Йдеться про робота, якого Глорія називає Роббі. Він не залишає її ні на мить.

— А чого він має її залишати? Це не його обов’язок. I він, звичайно, — ніяка не жахлива машина. Це найкращий робот, якого можна було купити за гроші і який, я добре пам’ятаю,

обійшовся мені в половину мого річного прибутку. I він вартий того, незважаючи ні на що — бо куди розумніший за половину моїх службовців.

Він знову потягся до газети, але дружина виявилася спритнішою і відкинула її далі.

— Послухай, Джордже! Я не хочу довіряти своєї дочки якійсь машині — байдуже, розумна вона чи ні. У неї немає душі, і ніхто не знає, що в неї на думці. Не годиться, щоб дитину доглядали всілякі металеві створіння.

— Коли це ти так вирішила? — спохмурнів Вестон. — Він уже два роки доглядає Глорію, і я не помітив, щоб тебе це дуже. непокоїло.

— Спочатку все було інакше. Все-таки новинка й мені полегкість, менше турбот і взагалі все було так добре… А тепер не знаю. Сусіди…

— А що сусідам до того? Послухай! Робот заслуговує більшої довіри, ніж нянька-людина. Адже він сконструйований лиш для одного — доглядати маленьких дітей. На це спрямовані всі його здібності. Він просто не може не бути вірним, чесним, добрим. Він так запрограмований. А про людей такого не скажеш.

— Але щось може зламатися. Щось там таке… — Місіс Вестон досить невиразно уявляла внутрішню конструкцію робота. — Ну якийсь там гвинтик — і це жахливе створіння почне бешкетувати і… і…

Вона так і не спромоглася чітко висловити своєї думки.

— Дурниці! — заперечив Вестон, мимоволі здригнувшись. — Абсолютне безглуздя. Ми довго дискутували з приводу Першого закону робототехніки, коли купили Роббі. Ти ж знаєш, що робот не може завдати шкоди людині; коли через якісь неполадки й виникне загроза порушення ним Першого закону, він одразу ж вимкнеться, перестане існувати як робот. Тут усе точно розраховано. А крім того, двічі на рік до нас приходить інженер з “Ю. С. Роботс”, ретельно перевіряє весь механізм, замінює дрібні деталі. Якщо на те пішло, то в мене або в тебе більше шансів з’їхати з глузду, ніж у нього, значно більше — це факт. А, крім того, як ти збираєшся забрати його у Глорії?

Він ще раз спробував дістати газету, але дружина сердито шпурнула її в сусідню кімнату.

— У тім-то й річ, Джордже. Вона більше ні з ким не хоче гратися. Скільки кругом хлопчиків і дівчаток, з якими вона могла б подружитися, а не хоче. Не хоче й близько до них підходити, поки я їй не скажу. Це нікуди не годиться. Невже ти хочеш, щоб вона була ненормальна? Ти ж хотів би, щоб вона знайшла своє місце в суспільстві!

— Ти воюєш з привидами, Грейс. Уяви собі, що Роббі — собака. А багатьом дітям набагато цікавіше возитися з собакою, ніж сидіти з батьками.

— Собака — то зовсім інше, Джордже. Ми повинні позбутися цієї жахливої машини. Продай її тій самій фірмі. Я дізнавалася, це можна.

— Дізнавалася? Послухай мене, Грейс, давай не будемо гарячкувати. Робот буде в нас, поки Глорія підросте. Я не хочу, щоб хтось знову його купував.

З цими словами він, роздратований, вийшов з кімнати.

Через два дні місіс Вестон перепинила свого чоловіка біля дверей ванної кімнати.

— Послухай, Джордже. У селищі незадоволені.

— Чим? — запитав Вестон і зайшов до ванної. Почувся плюскіт води.

Місіс Вестон зачекала, поки він умиється, й сказала:

— Незадоволені нашим Роббі.

Вестон вийшов з рушником у руках. Його розчервоніле обличчя було сердите.

— Про що ти кажеш?

— О-о, далі вже нікуди! Спочатку я на все це закривала очі, але більше не можу. У селищі вважають, що Роббі небезпечний. Увечері дітей і близько не підпускають до нашого дому.