Айзек Азімов - Я, робот

Воно почалося несподівано, з болючого удару. Пауелл напружився і ледь не вилетів з крісла. Його погляд вловив Донована, який слабко скрикнув і зник з поля зору. Щось корчилося в нього всередині, боролося проти холоду, що поступово обволікав його.

Щось відірвалося і закрутилося миготливою плямою світла і болю. Воно падало… і завертілося.

…і падало вниз,

…у тишу.

Це була смерть!

Це був світ нерухомості і байдужості. Світ мороку і непритомності, темряви, тиші і безформної боротьби.

I передусім це було усвідомлення вічності.

Він був тоненькою білою павутинкою свого “Я” — холодною і переляканою.

Тоді почулися слова. Скрадливі і лункі, вони гриміли над ним у шумовинні звуків.

— Чи підібрали ви собі труну? Чому б не попробувати розсувні труни Морбіда М. Кадавера? Вони виготовлені за всіма правилами науки, добре припасовані до форми тіла і збагачені вітаміном Ви Користуйтесь зручними трунами Кадавера. Пам’ятайте, ви… помрете… на довгий… довгий… час!

Це були і не зовсім звуки, але що б це не було, воно завмерло в єлейному лункому шепоті.

Біла павутинка, якою міг бути Пауелл, вільно плавала в ілюзорному світі, що існував довкола, і впала, коли став наростати пронизливий крик сотень мільйонів привидів, сотень мільйонів голосів сопрано, що переростали в крещендо.

“Я буду радий, коли ти помреш, ти, негіднику”.

“Я буду радий, коли ти помреш, ти, негіднику”.

“Я буду радий…”

Шалений звук ніби по спіралі переростав у ревіння надзвукового літака і знову віддалявся.

Біла павутинка затремтіла від пульсивного болю. Згодом заспокоїлася.

Голоси були звичайні. Багато голосів. Це був шум натовпу. Вирування юрби швидко проносилося повз нього і над ним, залишаючи за собою обривки фраз.

— Для чого вони це роблять, хлопче? У тебе змучений вигляд…

— …гарячий вогонь, я гадаю, але в мене є справа…

— …я зробив рай, але старий святий Петро…

— Ні, я пішов з хлопцем. З ним мав справу…

— Гей, Сем, ходімо з нами…

— Ти дістав люльку? Вельзевул каже…

— Ідеш далі, моє чортеня? А в мене побачення з Са…

I над усіма цими обривками фраз виникло громове ревіння, що заглушало все:

— Поспішайте! Поспішайте! Поспішайте! Ворушіться і не змушуйте нас чекати, за вами велика черга. Підготуйте посвідчення і перевірте, чи стоїть на них штамп з дозволом Петра. Подивіться, чи ви вже біля вхідних воріт. Там для всіх вас вистачить вогню. Гей, ви, там унизу. Займіть своє місце в черзі, а то…

Біла павутинка, що нею був Пауелл, знову розпрямилася, і він відчув гострий дотик вказівного пальця. Усе це вибухнуло в райдугу звуків, що падали на розпаленілий мозок.

Пауелл знову опинився на стільці. Він відчув, що тремтить.

Очі Донована були широко розплющені, ніби дві великі голубі кулі.

— Грегу, — прошепотів він крізь сльози. — Ти помирав?

— Я… почував себе мертвим. — Він не впізнавав свого власного голосу.

Донован, очевидно, зробив марну спробу встати.

— Ми живі тепер? Чи це ще продовжується?

— Я… відчуваю, що живий, — сказав Пауелл хрипким голосом. I запитав обережно: — Ти… чув що-небудь коли… коли був мертвий?

Донован на якусь мить замовчав і повільно похитав головою.

— Чув?

— Так. А ти чув про труни… і жіночий спів… і черги, що шикувалися до пекла? Чув?

Донован похитав головою.

— Тільки один голос.

— Гучний?

— Ні. Тихий, але скрипучий, ніби напилком по нігтях. Знаєш, то була проповідь біля пекельного вогню. Він описував тортури… Ну, ти знаєш. Я вже раз чув таку проповідь…

Він аж вкрився потом.

Вони побачили сонячне світло, що проникало крізь ілюмінатор. Блакитно-біле проміння було слабке — воно йшло од віддаленої мерехтливої цятки, що не могла бути Сонцем.

Пауелл тремтячим пальцем показав на єдиний прилад. Стрілка твердо зупинилася на поділці з позначкою “300 000 парсеків”.

— Майку, якщо це правда, ми повинні бути за межами Галактики, — сказав Пауелл.

— Грегу! — вигукнув Донован. — Ми будемо першими людьми, що вийшли за межі Сонячної системи.

— Так. Саме так! Ми покинули Сонце. Ми покинули Галактику. Про це свідчить наш корабель. Це означає свободу всього людства. Свободу виходу до будь-якої з мільйонів, мільярдів, трильйонів зірок.

Він важко опустився на стілець.

— Але як ми повернемось назад, Майку?

Донован засміявся:

— О, все буде гаразд. Корабель доставив нас сюди, він забере нас і назад. А тепер я хочу бобів.