Айзек Азімов - Я, робот

Розмова відбувалася у найвіддаленішому адміністративному корпусі фірми “Ю. С. Роботс енд Мекенікел Мен Корпорейшн”.

— Вони не відповідають, — втомлено сказав Альфред Ланнінг. — Ми пробували зв’язатися на всіх хвилях — і відкритим текстом, і з допомогою коду. А Мозок ще нічого не говорить?

Остання фраза була адресована доктору Келвін.

— Він нічого конкретного не каже, Альфреде, — відповіла Келвін підкреслено. — Він каже, що вони можуть почути нас… А коли я починаю натискати на нього, щоб він розповів докладно, Мозок стає… ну, він став впертим. Надії мало. Що візьмеш від упертого робота?

— Ви нам розповіли все, що знаєте, Сьюзен? — спитав Богерт.

— Ще одне. Керування кораблем Мозок повністю взяв на себе. Він цілком впевнений у безпеці випробувачів, але не вдається в подробиці. Я боюся тиснути на нього. Однак, як мені здається, центральною подією має бути міжзоряний стрибок. Мозок відверто сміється, коли я піднімаю це питання. Є й інші ознаки того, що дедалі більше виявляється його ненормальність.

Вона обвела всіх поглядом.

— Я відношу це до істерії. Я негайно припинила з ним розмови і, сподіваюсь, не завдала йому шкоди, але водночас він дав мені ключ до розгадки. Я можу зняти істерію. Дайте мені дванадцять годин. Якщо я поверну його до нормального стану, він поверне корабель назад.

Богерт, здавалося, був раптово вражений:

— Міжзоряний стрибок!

— Що сталося? — Келвін і Ланнінг вигукнули водночас.

— Мозок дав нам цифрову характеристику двигуна. Ну, скажімо… я щойно придумав дещо.

I він швидко вийшов.

Ланнінг подивився йому вслід і різко сказав, звертаючись до Келвін:

— Потурбуйтесь, щоб усе було гаразд, Сьюзен.

Через дві години Богерт енергійно доводив:

— Кажу ж вам, Ланнінг, що суть у цьому. Міжзоряний стрибок не може бути миттєвим, як швидкість світла. Життя не може існувати… матерія і енергія, як такі, не можуть існувати у викривленому просторі. Я не знаю, що це могло б бути, але суть у цьому. Це те, що вбило робота фірми “Консолідейтед”.

Донован почував себе виснаженим і мав поганий вигляд.

— Минуло лише п’ять днів?

— Тільки п’ять. Я впевнений у цьому.

Донован сумним поглядом глянув довкола.

Зірки крізь ілюмінатор здавалися знайомими, але були безмежно байдужі. Стіни корабля були холодні; лампи, що знову нещодавно спалахнули, яскраво горіли холодним світлом; стрілка приладу вперто трималася нуля; Донован усе ще не міг позбутися присмаку бобів.

— Мені потрібна ванна, — сказав він похмуро.

Пауелл метнув у нього швидким поглядом.

— Мені також потрібна, — сказав він. — Ти від скромності не помреш. Але якщо ти хочеш купатися в молоці, а не пити його…

— Зрештою, ми можемо й не пити. I все-таки, Грегу, куди заведе нас ця міжзоряна подорож?

— Ти мені скажи. Можливо, ми будемо лише рухатися. Хоч, зрештою, ми прибудемо кудись. Принаймні прибудуть наші скелети. Але чи не стане наша смерть причиною руйнування Мозку?

Донован говорив, повернувшись спиною до Грега:

— Грегу, становище доволі кепське. Тут нічого робити. Хіба що ходити туди й сюди і розмовляти між собою. Ти знаєш історію про диваків, яких запустили в космос? Вони зсунулись із глузду задовго до того, як померли з голоду. Я не знаю, Грегу, але навіть від світла цих ламп мені стає не по собі.

Запала тиша. Згодом почувся тихий голос Пауелла:

— I мені так само стає не по собі. Ти що відчуваєш?

Рудоголовий повернувся.

— Почуваю себе якось дивно всередині. Ніби все в мені тремтить, якась внутрішня напруга. Важко дихати. Я просто не можу стояти.

— Гм-м. Ти відчуваєш вібрацію?

— Що ти маєш на увазі?

— Сядь на хвилину і послухай. Ти не чуєш цього, але відчути можеш. Скрізь усе вібрує. Вібрує весь корабель, і ми разом з ним. Прислухайся.

— Так, так. Що б це могло бути, як ти гадаєш, Грегу? Тобі не здається, що це ми?

— Може бути. — Пауелл повільно погладив вуса. — А може, це двигуни корабля. Можливо, йде підготовка.

— До чого?

— До міжзоряного стрибка. Може, він наближається, і дідько його знає, що це таке.

Донован замислився на якусь мить і сердито сказав:

— Якщо це станеться, хай так і буде. Але ми повинні боротися. Принизливо чекати склавши руки.

Десь за годину Пауелл подивився на свої руки, що лежали на поруччі стільця, і сказав з крижаним спокоєм:

— Доторкнись до стіни, Майку.

— Вона дрижить, Грегу, — сказав Донован, приклавши руку до стіни.

Навіть зірки здавались тьмяними. Створювалося неясне враження, ніби велетенська машина набирає потужність, що передається стінам, акумулює енергію для могутнього стрибка, вібруючи з страшенною силою.