Айзек Азімов - Я, робот

— Келвін так не вважає.

— Вона божевільна.

— Я так не вважаю. — Очі директора зловісно звузилися.

— Ви? — голос Богерта став твердим. — Про що ви говорите?

— Я перевіряв його цілий ранок. Він може такі фокуси виробляти, що вам і не снилося.

— Хіба?

— Не вірите! — Він вийняв з кишені аркуш паперу і розгорнув його. — Це не мій почерк, правда?

Богерт зупинив погляд на аркуші, всіяному великими, незграбними цифрами.

— Це Ербі писав?

— Так! Якщо ви помітили, він працював на швидкість над інтегруванням вашого двадцять другого рівняння. I він, — Ланнінг постукав жовтим нігтем по останньому рядку, — дійшов такого самого висновку, що й я, але в чотири рази швидше. Ви не мали права знехтувати ефектом Лінгера при позитронному бомбардуванні.

— Я не знехтував ним. Заради бога, Ланнінг, подумайте, це б виключило…

— О-о, звичайно, ви пояснили це. Ви застосували перехідне рівняння Мітчелла, еге ж? Так-от, його тут не можна застосовувати.

— Чому?

— Бо, по-перше, ви користуєтеся гіперуявними величинами.

— А до чого тут це?

— Рівняння Мітчелла не годиться, якщо…

— Ви при своєму розумі? Коли ви перечитаєте статтю самого Мітчелла в “Записках Фара”…

— Облиште. Я з самого початку казав, що його міркування мені не подобаються. I Ербі підтвердив мої передчуття.

— Ну тоді, — спалахнув Богерт, — хай цей механізм вирішує вам усю проблему! Навіщо возитися з недоумками?

— У тому-то й заковика, що Ербі не може вирішити проблеми. I коли він не може, то й ми самі не можемо. Це питання я передаю на розгляд в Національну Раду. Тут ми безсилі.

Богерт схопився на ноги так рвучко, що стілець відлетів убік. Обличчя його побагровіло:

— Ви цього не зробите! Ланнінг почервонів від обурення.

— Ви мені вказуєте, що я повинен робити, а що я!?

— Саме так, — скреготнув зубами Богерт. — Я розв’язую проблему, і ви не вихопите її у мене з рук, ясно? Думаєте, я не бачу вас наскрізь, ви, скам’яніла муміє. Ви швидше відріжете собі носа, ніж довірите мені вирішувати проблему телепатії робота.

— Ви телепень, Богерте, я вас звільню за непідкорення старшому… — губи Ланнінга аж тремтіли від гніву.

— Є одна обставина, що не дозволить вам цього зробити, Ланнінг. Коли поряд з нами робот, який читає думки, секретів бути не може. тож не забувайте, що я знаю про вашу відставку.

Попіл на сигарі Ланнінга затремтів і впав на підлогу. За ним полетіла і сама сигара.

— Що?.. Що?..

Богерт зловтішно посміхнувся:

— I я — новий директор, зрозуміло? Мені добре відомо про це, не думайте, що я нічого не знаю. Дідько вас забирай, Ланнінг. Видавати накази тут буду я, інакше ви втрапите в таку… таку халепу, яка вам і не снилась.

До Ланнінга повернувся дар мови, і він загорлав:

— Ви звільнені, чуєте? Я вас звільняю від усіх обов’язків! Вам кінець, зрозуміло?

На обличчі Богерта розпливлася широка посмішка:

— А яка з цього користь? Ви нічого не доб’єтеся. У мене є козирі. Я знаю, що ви подали у відставку. Мені сказав Ербі, а він це знає безпосередньо від вас.

Ланнінг намагався говорити спокійно: він мав вигляд старої-старої людини з утомленими очима й обличчям, з якого вже давно зійшов рум’янець, поступившись старечій жовтизні:

— Я хочу поговорити з Ербі. Він не міг такого сказати. Ви граєте в небезпечну гру. Але я розкрию ваші карти. Ходімо зі мною.

Богерт стенув плечима.

— До Ербі? Чудово, чорт забирай!

Рівно опівдні Мілтон Еш підвів голову від свого незграбного малюнка і сказав:

— Ви вловили саму ідею? У мене вийшло не зовсім вдало, але вигляд він матиме приблизно такий. Чарівний будиночок, і дістанеться він мені майже задарма.

Сьюзен Келвін подивилася на нього очима, сповненими ніжності.

— Він і справді гарний, — зітхнула вона. — Я часто думала, щоб і собі… — її голос затих.

— Атож, — захоплено вів далі Еш, відклавши олівець, — я мушу дочекатися відпустки. Залишилося якихось два тижні, але через цього Ербі все зависло у повітрі. — Він опустив очі й почав роздивлятися свої нігті. Тут ще є одне… Але це таємниця.

— Тоді не кажіть.

— А-а, все одно. Мене аж розпирає від бажання розповісти кому-небудь і найкраще довіритися… гм… саме вам, — він ніяково всміхнувся.

У Сьюзен Келвін закалатало серце, але вона не промовила й слова.

— Щиро кажучи, — Еш підсунувся до неї ближче і перейшов на довірливий шепіт, — будиночок не тільки для мене. Я одружуюсь!

I раптом він схопився з місця:

— Що з вами?