Айзек Азімов - Я, робот

— Вони не рухаються, — занепокоєно мовив Донован.

— Бо немає команди, — коротко кинув Пауелл. Він підійшов до першого робота й поплескав його по металевих грудях. — Гей, ти! Ти мене чуєш?

Голова монстра повільно нахилилася, й очі втупилися в Пауелла. А грубий, хрипкий, ніби звук старовинного фонографа, голос проскрипів:

— Так, хазяїне!

Пауелл невесело усміхнувся до Донована:

— Чув? Це один з перших роботів, що могли говорити. Саме тоді почалася кампанія проти використання роботів на Землі. Але, щоб стримати її, конструктори запрограмували в цих гемонських машинах надійний, здоровий комплекс раба.

— Однак це їм не допомогло, — зазначив Донован.

— Ні, звичайно, але вони робили все, що було в їхніх силах. — Він ще раз повернувся до робота.

— Вставай!

Робот повільно підвівся. Донован задер голову догори й присвиснув.

— Ти можеш вийти на поверхню? На світло? — запитав Пауелл.

Пауза напруженого обдумування. Мозок робота працював повільно.

— Так, хазяїне! — почулася відповідь.

— Гаразд. А ти знаєш, що таке миля?

Знову пауза і некваплива відповідь:

— Так, хазяїне.

— Ми виведемо тебе на поверхню і вкажемо напрямок. Ти пройдеш близько сімнадцяти миль і десь у тому районі зустрінеш іншого робота, меншого за тебе. Розумієш?

— Так, хазяїне!

Ти знайдеш цього робота й накажеш йому повернутися. Коли він не послухає, приведеш його силоміць.

Донован сіпнув Пауелла за рукав.

— А чому б його не послати прямо по селен?

— Бо я хочу повернути Спіді, розумієш? Я хочу знати, що з ним скоїлося. — А тоді звелів роботові: — Іди за мною!

Робот не зрушив з місця, а його голос прогримів:

— Вибач, хазяїне, не можу. Ви повинні сісти на мене. — Його незграбні руки з брязкотом з’єдналися, тупі пальці переплелися, утворивши щось на зразок стремена.

Пауелл вп’явся в нього очима, поскубуючи вуса.

— Ого! Гм…

Очі Донована округлилися від подиву:

— Ми повинні їхати на ньому? Як на коневі?

— Гадаю, що так. Хоч не знаю, навіщо це. Я не бачу… А втім, зрозуміло. Я казав тобі, що тоді аж надто дбали про безпеку. Очевидно, хотіли переконати всіх, що роботи не можуть завдати шкоди людині. Вони, мовляв, не можуть пересуватися самостійно, а лише з погоничем на плечах. Що ж нам робити?

— Якраз я про це й думаю, — буркнув Донован. — Ми не можемо вийти на поверхню під палюче сонце ні з роботом, ні без робота. О господи! — Розхвилювавшись, він двічі клацнув пальцями. — Дай-но мені свою карту. Я недаремно вивчав її дві години. Ось рудник. А чому б нам не скористатися тунелями?

На карті рудник був позначений чорним кружальцем, від якого вусебіч павутинням розбігалися пунктирні лінії тунелів.

Донован став вивчати умовні позначення на карті.

— Подивись, — сказав він, — цими чорними крапочками позначено виходи на поверхню, і один з них — не далі трьох миль від селенового озера. Тут і номер його зазначено… Могли б писати і розбірливіше… Ага, 13-та. Якби ж роботи знали туди дорогу…

Пауелл випалив запитання й у відповідь дістав тупувате: “Так, хазяїне”.

— Іди по скафандри, — сказав він задоволено.

Вони вперше одягали скафандри. Ще вчора, прибувши на Меркурій, вони взагалі не збиралися цього робити, а тепер, приміряючи незручний одяг, незграбно ворушили руками й ногами.

Скафандри були значно більші й неоковирніші, ніж звичайні космічні костюми. Зате вони були значно легші — у їхній конструкції не передбачалося жодного шматочка металу. З термостійкого пластику, покритого хімічно обробленим корком, обладнані спеціальним пристроєм для видалення вологи з повітря, ці скафандри могли протистояти нестерпному, сліпучому промінню меркуріанського сонця двадцять хвилин. Або на п’ять-десять хвилин довше без смертельної загрози людському життю.

Робот усе ще тримав руки стременом, не дивуючись із незграбної фігури Пауелла, одягнутої в скафандр.

По радіо пролунав різкий голос Пауелла:

— Ти віднесеш нас до виходу, 13-та?

— Так, хазяїне.

“I то добре, — подумав Пауелл. — Хоч їм і бракує радіоуправління, але принаймні вони можуть приймати команди”.

— Сідай на того чи на того, — сказав він Доновану.

А сам поставив ногу в імпровізоване стремено й одним махом опинився зверху. Сидіти було зручно: на спині робота був, очевидно, зумисне зроблений горбик, а на плечах — заглибини для ніг. Тепер стало ясно, для чого призначалися “вуха” робота. Пауелл взявся за них і повернув голову. Його “кінь” незграбно повернувся.