— Гаразд, — озвалася нарешті місіс Вестон. — Думаю, що нехай залишається в нас, поки його не з’їсть іржа.
Сьюзен Келвін стенула плечима.
— Звичайно, іржа його не з’їла. Усе те відбувалося в 1998 році, а до 2002 року ми вже винайшли рухомого робота, здатного говорити.
Отож зрозуміло, що “німі” моделі морально застаріли. I, як виявилося, це стало останньою краплею, що переповнила чашу терпіння тих, хто взагалі був проти роботів. Між 2003 та 2007 роками більшість урядів заборонила використовувати роботів на Землі з будь-якою метою, за винятком наукової.
— Отже, Глорії довелося розпрощатися з Роббі?
— Мабуть, так. Хоч, гадаю, в п’ятнадцять років зробити це було легше, ніж у дев’ять. I все ж таке рішення було безглузде й непотрібне. У 2007 році, коли я поступила в “Ю. С. Роботс”, фірма була на грані фінансового краху. Спочатку я навіть думала, що через кілька місяців залишуся без роботи, але згодом ми вийшли на позаземний ринок.
— I все влаштувалося?
— Не зовсім. Спочатку ми пробували пристосувати для інших планет вже існуючі моделі, зокрема, перших роботів, здатних говорити. Вони були надто високі, надто незграбні, та й не досконалі. Ми послали їх на Меркурій працювати в копальнях, але без успіху.
Я подивився на неї із здивуванням:
— Чому? Адже “Меркюрі Майнз” — концерн з багатомільярдним капіталом.
— Це тепер. Вдалася лише друга спроба. Коли ви, юначе, хочете дізнатися про це, я радила б вам зустрітися з Грегорі Пауеллом. Вони з Майклом Донованом у 10-20-ті роки бралися в нас за найважчі справи. Я вже давно не маю вістей від Донована, а Пауелл живе тут, у Нью-Йорку. Тепер він дідусь — мені важко звикнути до цієї думки. Я пам’ятаю його ще зовсім молодим. Ну, звичайно, і я тоді була молодша…
Я спробував підохотити її.
— Доктор Келвін, якби ви мені розповіли про це хоча б у загальних рисах, то містер Пауелл міг би потім доповнити розповідь? Почніть з Меркурія, — запропонував я.
— Гаразд. Другу експедицію на Меркурій послали, здається, в 2015 році. То була дослідницька експедиція, яку фінансували фірми “Ю. С. Роботс” та “Солар Мінералз”. До її складу входили Грегорі Пауелл, Майкл Донован і представник нового покоління роботів…
Одна з найулюбленіших банальностей Грегорі Пауелла зводилась до того, що паніка до добра не доведе. А тому, коли Майк Донован, весь спітнілий, із скуйовдженим рудим чубом, стрімголов злетів назустріч йому вниз по сходах, Пауелл насупився.
— Що сталося? — запитав він. — Зламав собі ніготь?
— Ще чого, — захекано огризнувся Донован. — Що ти робив цілий день унизу? — Він перевів подих і випалив: — Спіді не вернувся!
Очі Пауелла розширилися, і він зупинився на сходах, але через якусь мить оговтався і знову рушив угору. Він мовчав, поки не дістався майданчика, а тоді спитав:
— Ти послав його по селен?
— Так.
— Давно?
— П’ять годин тому.
Запала тиша. От ситуація, хай їй біс! Всього двадцять годин вони на Меркурії, а вже вскочили в халепу. Меркурій завжди вважався нещасливою планетою Сонячної системи, але це вже занадто навіть і для планети, яка приносить нещастя.
— Давай все по порядку, — сказав Пауелл.
Вони увійшли до радіорубки. Її обладнання, незаймане ось уже десять років, що минули від Першої експедиції, трохи застаріло. Навіть десять років для техніки — це багато. Порівняти хоча б Спіді з поколінням роботів, які були в 2005 році. Щоправда, останнім часом робототехніка зробила карколомний стрибок. Пауелл торкнувся металевої поверхні, що зберегла ще блиск. Атмосфера занедбаності, що панувала в цій кімнаті, — втім, як і на всій станції, — справила гнітюче враження.
Донован, очевидно, відчув це, бо почав:
— Я пробував зв’язатися з ним по радіо, але нічого не вийшло. Радіо мало що дає на сонячному боці Меркурія — в усякому разі на відстані більше двох миль. Це одна з причин невдачі Першої експедиції. А ультракороткохвильової апаратури ми не зможемо настроїти ще кілька тижнів.
— Облишимо все це. Що ти з’ясував?
— Я впіймав немодульований сигнал на коротких хвилях. По ньому нічого не можна було визначити, крім координат Спіді. Я спостерігав за ним протягом двох годин і результати наніс на карту.
Читать дальше