Рей Бредбері - 451° за Фаренгейтом

П’ята година. Десь у будинку притишено, мелодійно проспівав годинник: “П’ять годин, п’ять годин — всі готові, як один” — і замовк.

Призначена годгпіа.

Пані Морріс тихенько засміялася. Час вторгнення!

По доріжці зашаруділи шини. Приїхав чоловік. Пані Морріс усміхнулася. Її чоловік виліз з машини, замкнув дверцята й гукнув Мишку, яка ще поралася біля своєї роботи. Але та й бровою не повела. Він засміявся, трохи постояв, дивлячись на дітей. Потім зійшов на ґанок.

— Добрий вечір, люба.

— Добрий вечір, Генрі.

Вона випросталась у кріслі і прислухалась. Діти мовчать, усе тихо. Надто тихо.

Чоловік вибіги люльку і знову натоптав її тютюном.

— Чудовий сьогодні день. Живеш і радієш.

Дз-з-з.

— Що це? — запитав Генрі.

— Не знаю.

Вона схопилася на рівні, очі округлилися. Хотіла щось сказати — і не сказала. Смішно. Це нерви.

— Діти там нічого не накоять? — проказала вона. — Може, затіяли якусь небезпечну забаву?

— Та ні, в них там тільки труби й молотки. А що?

— Ніяких електричних приладів?

— Нічого такого, — відповів Генрі. — Я дивився.

Вона пішла на кухню. Дзижчання тривало.

— Все-таки ти їм скажи, щоб закінчували. Вже початок шостої. Скажи їм… — Вона примружилася. — Скажи, хай відкладуть вторгнення на завтра. — Вона нервово засміялася.

Дзижчання поголоснішало.

— Що вони там роблять? Піду справді подивлюся.

Вибух!

Глухо застогнавши, будинок здригнувся. На інших подвір’ях, на інших вулицях теж пролунали вибухи.

Пані Морріс відчайдушно закричала.

— Там, нагорі! — безтямно вигукнула вона, не думаючи, не розмірковуючи.

Може, вона щось уздріла краєчком ока; може, вчула незнайомий запах чи незвичайний звук. Сперечатися з Генрі, переконувати його не було часу. Хай собі думає, що вона збожеволіла. Нехай! Голосно скрикнувши, вона кинулася нагору по сходах. Не розуміючи, що вона хоче, Генрі побіг слідом.

— На горищі! — кричала вона. — Це там! Звичайно, хитрощі були не дуже мудрі, але як інакше примусиш його швидше вилізти на горище? Хоч би встигнути… о боже!

Надворі — ще вибух. Діти радісно загорлали, ніби для них влаштували чудовий фейєрверк.

— Це не на горищі! — крикнув Генрі. — Це на подвір’ї!

— Ні, ні! — Вона хрипіла, задихалася, намагаючись відчинити двері. — Зараз побачиш! Мерщій! Я покажу тобі!

Нарешті вони вдерлися на горище. Мері зачинила двері, крутнула ключем, витягла його й кинула в закуток, у якийсь мотлох. І тут, захлинаючись, почала йому розповідати все. Вона не могла більше стримуватися. Назовні вихлюпнули всі підсвідомі страхи й підозри, що протягом дня накопичувалися в ній, бродили, наче брага. Всі дрібні відкриття, знахідки і здогади, які тривожили її від самого ранку, які вона так мудро, тверезо й розсудливо спростовувала й відкидала, тепер вибухнули в ній і приголомшили її.

— Ось, ось, — схлипувала вона, прихилившись до дверей. — Тут нам нічого не загрожує, принаймні до вечора. Може, нам пощастить вибратися звідси. Може, нам пощастить утекти! Тепер уже вибухнув Генрі, але з іншої причини.

— Ти що, з глузду з’їхала? Якого дідька ти закинула ключ? Що це все означає, люба моя?!

— Хай я з’їхала з глузду, якщо тобі так легше, так, тільки залишайся тут!

— Хотів би я знати, як тепер звідси вибратися!

— Тихше. Вони почують. О господи, вони знайдуть нас…

Десь почувся Мишчин голос. Генрі замовк. Унизу гуло, сичало, верещало й хихикало. Настирливо, тривожно, неугавно дзижчав сигнал р.ідеофону. “Може, це Гелен мене викликає? — подумала пані Морріс. — Може, вона хоче мені сказати про те, про що я думаю?”

У будинку почулася чиясь хода. Важка хода.

— Хто насмілився вдертися в мій дім? — гнівно закричав Генрі. — Хто там тупотить?

Важкий тупіт. Двадцять, тридцять, сорок, п’ятдесят пар ніг. П’ятдесят чоловік у домі. Щось гуде. Хихикають діти.

— Сюди! — кричить унизу Мишка.

— Хто там? — загорлав Генрі. — Хто там унизу?

— Тс-с-с! Ой ні, ні, ні! — майже непритомніючи, промовила дружина і вчепилася в нього. — Мовчи, мовчи. Може, вони підуть геть.

— Мамцю! — кличе Мишка. — Татку! Тиша.

— Де ви?

Важка хода, важка, важка, страшенно важка хода. Вгору по сходах. Це Мишка їх веде.

— Мамусю! — Непевне мовчання. — Татку! — Чекання, тиша.

Гудіння. Хода на сходах, що ведуть на гори-ш,е. Попереду — легка хода Мишки.