Василь Бережний - Повернення Галактики

— Осьдечки він! Ловіть його, держіть!

Зайченки вмить стрибнули до Дем’янка.

— Я ні в чому не винен, — сказав Дем’янко.

— Ходімо з нами! Там розберемося. По всьому лісу тебе розшукують.

— Це якесь непорозуміння… — почав Дем’янко, та йому не дали договорити.

— Не прикидайся дурником! — гукнув Зайченко. — Скалічив обох Неїжмедів та ще й виправдується…

— Ходім, ходім, там розберемося.

Що було робити Дем’янкові? Зайченки дуже прудкі — від них не втечеш. Пішов, сердега.

Десь так у полудень дочимчикували вони до великої галявини, на якій стояв дерев’яний будинок, оздоблений різьбою. Дашок ганку підтримували чотири красиво обточені соснові стоячки. Тут же, праворуч і ліворуч — високі копиці запашного сіна і біля кожної криниця, повна води.

— Ти диви — цілі… — тихо сказав один Зайченко.

— Еге, він таки не їсть, — обізвався другий.

На дверях будинку сяяла золотом пластинка з консервної бляшанки. А на ній напис:

БУРИДАНОВИЧ

Приймає завтра

Старший Зайченко прочинив двері, зазирнув і поспитав:

— Можна сьогодні?

— Ну, чого тобі? — почулося зсередини.

— Побачили, спіймали, привели!

— Що-що?

— Хулігана, кажу, привели, спіймали, побачили!

— А-а… Давайте його сюди.

Зайченки пропустили Дем’янка всередину.

За високим товстелезним окоренком сидів, підперши морду коліньми передніх ніг, худющий Осел. Морда йому видовжилась, наче товкачка, одяг звисав, лопатки випирали, та навіть копита покришились. Великі очі сумовито дивилися на відвідувачів.

— Ось якого ми злочинця спіймали! — доповів старший Зайченко.

— Хіба ви мене спіймали? Я сам…

— Добре, добре, — засурмив Осел. — Ми з тобою побалакаємо. А ви, — наказав Зайченкам, — тим часом впіймайте і приведіть сюди Сірого Вовка.

Зайченки злякано перезирнулися, затремтіли.

— Коли ви наказуєте… — пробелькотів старший. — Тільки ж той… У Вовка такі гострі зуби…

— А ви поясніть йому, що я звелів його заарештувати, — мовив бундючно Осел. — Ідіть.

Коли Зайченки пішли, Осел звісив вуха, поглянув на затриманого.

— Ну, признавайся, злочинцю…

— Я ніякий не злочинець… — почав Дем’янко, та Осел його перебив:

— А чого ж, коли Зпіченко доповів, що спіймали злочинця, ти не заперечував своєї вини, а тільки доводив, що вони тебе не спіймали? Отже, ти визнав себе злочинцем. І Лис Микита заявив, що ти полював на стару Черепаху. Скажи мені, чому ти не пасешся, а полюєш?

— І зовсім я не полюю! — заволав Дем’янко. — Я ніякої їжі не вживаю.

— Го-го-го! — затрубив Осел. — Чи ти гадаєш, що я дурний? Усе, що рухається, потребує їжі. По собі знаю.

— Та я ж електронний, нащо мені та їжа!

— Хочеш мене обдурити!? А де ж тоді Черепаха поділася? Де, я питаю? Коли б винен був Лис Микита, то чого б він заявляв, га! І чомусь ні на кого не кажуть — ні на Зайця, ні на Білку, ні на Барана, а тільки на тебе. Чому?

Дем’янко стояв ні в сих ні в тих. Ну, що тут скажеш?

Тим часом повернулися Зайченки.

— Привели Вовка? — спитав Буриданович.

— Та ми йому сказали…

— А він що?

— Та не розчули, бо далеко було!

— У вас поганий слух, — буркнув Осел і знову поглянув на Дем’янка Дерев’янка. — Ага… тепер про вуйка Неїжмеда… Нащо ти скалічив бідолашного Ведмедя і його Ведмедиху? Він готувався стати пасічником — такий старанний звір, а ти бач, що скоїв…

— Я, отакий маленький хлопчик, і скалічив двох здоровенних ведмедів? — здивувався Дем’янко. — Та що ви, дядьку Осел…

Буриданович знесилено ворухнув головою і невдоволено пробурчав:

— Тільки не викручуйся, а зізнавайся чесно.

Зачувши про чесність, Дем’янко зрадів. Адже він справді хлопчик чесний. Так і сказав Буридановичу. Розповів, як усе трапилось: як він старався зробити добре діло, допомігши Неїжмедові написати про пасічникування, як потім вуйко хотів його потрощити, як він тікав і як перед урвищем розпластався на землі, а ведмідь перескочив через нього і шелеснув униз…

— От бачиш, — слабіючим голосом промовив Буриданович, — патякаєш про добрі діла, а сам, рятуючи свою шкуру, призвів до того, що Неїжмед став інвалідом. Упав у глибокий яр, та на камінцях і пеньках, сердешний, зламав собі лапу й вибив око. До того ж і шубу продер в багатьох місцях. Он що ти накоїв.

— Та хіба ж я винен, що він… — почав Дем’янко, але Буриданович перебив:

— А сердешна ведмедиха, мати двох малих діток? Коли б ти не заманив її на тонку гілку…

— Гілка товстелезна! — вставив Дем’янко.