Василь Бережний - Повернення Галактики

До прибуття “Галактики” лишилося, може, з півгодини. Диспетчерський пункт через кожні п’ять хвилин повідомляв про наближення космічного корабля. В залі відчувалося хвилювання десятків людей. Романко спостерігав за батьком. Зовні той був спокійний, зібраний, зосереджений. Тільки тремтіння газети, яку він тримав поперед себе, видавало його хвилювання.

— Увага, увага, товариші! — заговорили репродуктори. — “Галактика” підходить до головної палуби.

Нарешті!

Всі кинулися до прозорої стіни. Романко заніміло дивився в небесну глибочінь, освітлену голубим диском Землі. Далеко-далеко сяяли зорі. Це ж звідти повертається “Галактика”. Та ось і вона.

Спочатку з’явився овальний ніс ракети, потім і весь корпус. Обшивка посічена, з багать-вм’ятинами. Від літер, що складали її назву, лишилися тільки чотири перші — ГАЛА, та й ті дуже потемнілі.

Романко дивився на “Галактику” з розчаруваням: замість ракети-красуні, яку він сподівався уздріти, до палуби “Міжпланетного вокзалу” пристала обшарпана, подзьобана споруда.

Та найбільше розчарування спіткало його згодом, коли з повітряного шлюзу до зали почали один за одним входити прибулі космонавти, їх було четверо, і всі молоді. Молодші за його тата!

“Може, я сплю? — подумав Романко. — Можливо, це мені просто сниться? Адже “Галактика” мандрувала в космічних просторах сімдесят років! Значить, моєму прадідові тепер має бути сто три… А…”

В цю мить він упізнав прадіда. Такий же кремезний, засмаглий чоловік, як і в кіножурналі. Може, тільки трохи стомлений, але зовсім, зовсім молодий!

Що ж це таке? Треба спитати в тата…

Хлопець пробирається крізь натовп. Уже почався мітинг, всі слухають виступ якогось ученого, а Романко завзято працює ліктями. На жвавого “дідка” поглядають із подивом, але пропускають наперед.

— Подорож “Галактики” — це наочний приклад відносності часу, — говорив учений з трибуни, на якій стояли і мандрівники. — Плин часу в різних інерціальних системах різний…

Романко не дослухався. Пробравшись нарешті до батька, легенько торкнув його за рукав:

— Тату, невже все це правда?

Батько здивовано глянув на “старого”.

— Пробачте, але я…

Романко зірвав бороду й парика і сховав у кишеню. Батько звів брови:

— Це ти, артисте?

— Скажи, — зашепотів хлопець, — це все насправді…

— Насправді, — перебив його батько, — але твоя поведінка…

— Хіба можуть бути батьки молодші за своїх дітей?

— Ти ж бачиш, — стиха промовив батько, — ці люди не тільки молодші за своїх дітей, а й за своїх онуків. Я ж онук он тому космонавтові.

Романко поглянув на трибуну:

— Бачу, я його відразу впізнав!

— Так ось, йому тридцять чотири, а його синові сімдесят три. Виходить, що діти можуть бути старшими за своїх батьків, але це в тому випадку, коли ці діти лишаються на Землі, а батьки літають у космічних ракетах. Зрозуміло?

— Н-не дуже…

— Виростеш — зрозумієш. Час іде по-різному на різних небесних тілах. І це залежить від швидкості їхнього руху. Що швидше летить ракета — то більше “гальмується” на ній час, то повільніше він протікає. За сімдесят земних років на ракеті “Галактика” минув усього один рік! На Землі всі постаріли на сімдесят років, а екіпаж ракети — лише на рік.

— Дорогі товариші! Наша експедиція добула надзвичайно цінні для науки відомості…

Де й ділося Романове розчарування! Не відриваючи очей, дивився він на мужніх мандрівників, які подолали час. Дивовижна, просто казкова подія!

Коли закінчився мітинг і космонавти зійшли з трибуни, він кинувся до свого прадіда — так, як робив це під час перегляду кіножурналу. Але тепер він відчув тепло прадідової руки, почув слова, звернені до нього:

— Ти дуже схожий на мого сина, хлопчику! — сказав космонавт, пригортаючи Романка. — Ти, мабуть, його внук?

— Так… Я… — запинаючись почав підліток, — я — Романко! А ось і мій тато…

Космонавт міцно обнявся із внуком, на дванадцять років старшим за нього.

— А де ж мій… син? — з тривогою в голосі спитав гість.

— Він дома, — поспішив заспокоїти космічного мандрівника Романко. — Старенький уже, сімдесят три роки має!

Заговорив репродуктор. Космонавтів і зустрічаючих запрошували до ракети, щоб летіти на Землю.

— Значить, додому? — стрепенувся молодий прадід.

— Так, — усміхнувся Романків батько.

— Додому, додому! — аж підскочив Романко. Згадав про дідуся — це ж він самотній біля апарата. А як він зрадіє, побачивши свого батька!..