Володимир Владко: З далеких планет

— Вони вже дійшли до цих людей, ви бачите, Номер Три? Інакше б вони не затримувалися. Ах, як шкода, що індикатор показує тільки розвідників! — пробурмотів Капітан.

Ось уже й друга пара розвідників наблизилася до селища. Ще через кілька хвилин — третя. А потім усі розвідники з’єдналися в одну групу…

— Це порушує інструкцію, Номер Чотири! Що там трапилося з ними? — вигукнув Капітан.

Ще мить — і одна з яскраво-червоних цяток згасла.

— Що, що таке?.. — вражено сказав Капітан.

Згасла і друга цятка. Потім третя. Офіцери мовчки перезирнулися. Це означало, що розвідники опинилися в якомусь дуже важкому становищі, вони поранені, може, це була навіть смерть когось з них.

Капітан повільно випростався. З хвилину він міркував, а потім рішуче сказав:

— Наказую: підняти вхідні трапи! Основній групі розвідників і бійців зайняти становище оборони. Механікам готуватися до зворотного старту корабля! Я побоююсь нападу, офіцери!

Він ще раз поглянув на екран. Решта цяток метушилася, кидалася навсібіч, немов шукала порятунку в безладній втечі. Капітан одвернувся від екрана, наче втративши до нього цікавість:

— Ми мусимо відлітати назад, — глухо сказав він. — Ми, Великі Молюски, мусимо відступати!.. Яка ганьба!..

“Дорогий мій друже Андрію!

Думаю, що коли до тебе надійде цей лист, ти в основному вже знатимеш, як і що трапилось у далекому сибірському селищі Грізному, де я ось уже другий місяць керую геолого-розвідувальною партією. Телеграми кореспондентів газет, мабуть, розповіли тобі про неймовірну, дивну і навіть страшну подію, яка, слово честі, не вкладалася б у рамки правдоподібності, коли б… коли б я сам не брав у ній найактивнішої участі. Власне кажучи, я й пишу тобі тому, що мені хочеться привести до ладу свої думки… Ну, а коли після цього листа ти захочеш приїхати й написати добрячого нариса про цю справу, — я до твоїх послуг. Приїжджай: мені здається, що цей лист не вичерпає теми, особливо для такого досвідченого журналіста, як ти.

Так от, у моїй партії працюють переважно студенти. Три дні тому, коли у нас був вихідний, двоє симпатичних хлопців, Стьопа Лозніков і Петро Селін, запропонували мені вирушити на рибалку. Я погодився. І ми вирушили — кілометра за два, на лісову галявину, де річка утворювала велику заводь. Ну, скажу я тобі, і клювала ж там рибка!

Більше як півдня ми провели на річці. І вже надвечір, коли я збирався поїхати (хлопці лишалися там на ніч), ми побачили на небі великий метеорит. Він пролетів з західного боку і впав, мабуть, не так далеко від нашої галявини. Видовище було дуже красиве, і супроводжувалося воно також дужим гуркотом, схожим на громові перекоти. Забавно, що мій Стьопа тут-таки припустив (правда, жартівливо!), що це не метеорит, а космічний корабель з якоїсь іншої планети. Дивний збіг обставин!

Ми ще раз викупалися разом з моєю вівчаркою Джоєм (ти, мабуть, ще пам’ятаєш його?), і я залишив хлопців на березі, взявши категоричну обіцянку, що вони повернуться вранці, до початку роботи. Я поїхав на своєму велосипеді майже вночі, а Джой залишився з хлопцями.

Рано-вранці я вийшов з хати, виглядаючи Стьопу й Петра. Праці в нашій партії було досхочу, і кожній парі рук було що робити. Але хлопці чомусь затримувалися, і я, чесно кажучи, навіть почав сердитися. У сусідньому дворі бригада рибалок готувала сітки й снасті — збиралися на річку.

І раптом я помітив, як з-за дерев лісу вийшло двоє хлопців. Сумніву не було, це поверталися Стьопа і Петро. Але чому вони голі, тільки в трусах?.. І де їхні вудочки й інші речі?.. Я гукнув:

— У чому річ, хлопці? Збожеволіли ви, чи що? Адже вас засміють колгоспники!

Дивно, але вони не відповідали. Я дивився на них — і мені здалося, що я марю.

До мене наближалися двоє Стьоп Лознікових — обидва невисокі на зріст, обидва підстрижені бобриком і зодягнені тільки в купальні труси. І обидва Стьопи, що йшли разом, дивилися на мене якимсь дивним поглядом, немов вивчали мене, — ну, наче б вони бачили мене вперше! Це було так дико і безглуздо, що мені хотілося вщипнути себе, як це буває вві сні, чи що. Ти тільки уяви собі, Андрію: ясний безхмарний літній ранок, все цілком реальне, десь гавкає собака, долинають голоси колгоспників — і два Стьопи, що не відрізняються один від одного буквально нічим!

Я онімів від здивування. А обидва Стьопи рівно й упевнено йшли дорогою — і, здавалось, не збиралися спинятися біля мене.

Здається, я крикнув: