І раптом я зрозумів, що ніякого повідомлення не буде, що я не зможу написати навіть невеличкої замітки, бо наука не вірить побіжним спостереженням. Мені чудовисько здалося іхтіозавром, а старшому механікові, який стояв поруч, — касаткою… Хто ж із нас правий?.. Кожна розсудлива людина повірить, звичайно, не мені, а старшому механікові, бо касатки зустрічаються часто, вони всім відомі, — ми самі бачили їх зовсім недавно, — а іхтіозаври вимерли, і це вважають доведеним. А проти загальновизнаного в науці можна виступати тільки у всеозброєнні фактів, фактів точно встановлених.
Ось чому я не опублікував про цю пригоду ніякої замітки й не зробив жодного повідомлення.
І все ж я був певен, що бачив чудовисько, дуже схоже на іхтіозавра, — вимерлого рибоящера.
ЛАТИМЕРІЯ,
або розмова, що запам’яталася
Повернувшись з експедиції в Москву, я першого ж вільного дня пішов до бібліотеки, узяв кілька книг із палеонтології й уважно перечитав усе, що стосувалося іхтіозаврів…
Життя, як вам, очевидно, відомо, виникло у водах океанів і морів, і дуже довго тварини та рослини населяли ці величезні водоймища, а суша, — та сама суша, де тепер так пишно буяють луки, зеленіють ліси, живуть тисячі й тисячі видів птахів, звірів, комах, — лишалася цілком пустою, позбавленою життя. Але поступово рослини, а далі й тварини почали вибиратися з води на вологі приморські низовини і заселили їх. Серед цих тварин були також якісь стародавні істоти, близькі до риб. Вони вийшли з моря на сушу, проте назавжди розлучитися з водним середовищем не змогли. Від них походять тварини, яких ми й називаємо земноводними: жаби, тритони, саламандри; личинки їхні розвиваються у воді, а в дорослому віці більшість їх живе на суші.
Від найдавніших земноводних, у свою чергу, пішли ті тварини, які найбільше мене цікавили, — плазуни. Їх і тепер багато — змії, черепахи, ящірки, крокодили, — а був час, коли плазуни неподільно панували на Землі. Період цей так і називають — “ера плазунів”. Серед них зустрічались і велетні, і малятка, і хижаки, і травоїдні. Вони бігали, стрибали, повзали, вони літали над землею і… плавали в морях.
До таких належать іхтіозаври, що були колись грізними володарями океанів. Вони з’явилися в той період історії нашої планети, який учені називають тріасовим, — приблизно 185 мільйонів років тому.
Погано кінчить хижак, нездатний наздогнати свою здобич, — він неминуче загине від голоду. Перші іхтіозаври формою тіла нагадували своїх наземних родичів і, мабуть, були не дуже вправні в плаванні. Вони загинули. Вижили тільки ті, які “підробилися під риб”, набули такої ж обтічної форми, озброїлися могутніми плавцями й хвостом. Справжніх іхтіозаврів за їх зовнішнім виглядом майже неможливо відрізнити од риб: вони чудово плавали, жили у відкритому океані, не відчуваючи ніякої потреби в суші. Пізніше щось подібне сталося з предками касаток, кашалотів, дельфінів, тюленів — теперішніх морських ссавців: вони походять від наземних тварин.
Але іхтіозаври вимерли ось уже майже 100 мільйонів років тому. Так одностайно твердили всі переглянуті мною книги. Іншого висновку я, зрозуміло, і не сподівався знайти в них. І все ж мені було якось прикро. Особливо бентежили колосальні цифри — 100 мільйонів років: адже вся писана історія людства налічує всього лише п’ять тисячоліть!
Після цього я надовго перестав цікавитись іхтіозаврами, і мені часом навіть здавалося, що мав рацію не я, а старший механік, який вважав чудовисько звичайною касаткою. Видовжена дзьобоподібна морда, вертикально поставлений хвіст, темне забарвлення всього тіла, — усе це, кінець кінцем, могло просто привидітися.
Про шукання живих іхтіозаврів мені в ті роки годі було й думати: жодний палеонтологічний чи зоологічний музей світу, жодне, навіть найкраще, книгосховище нічого не могли підказати. Я знову зайнявся фізико—географічними дослідженнями Чукотки й Камчатки, проте десь у глибині душі плекав надію повернутися колись до проблеми, що так мене захопила. У далеких плаваннях по Тихому океану я годинами простоював на палубі коло фальшборту, вдивляючись у зеленаву морську глибінь і марно сподіваючись, що мені ще раз пощастить побачити фантастичне страховисько, яке так нагадує іхтіозавра… І скільки разів заходилося в мене серце, коли десь поблизу вистрибував із води дельфін чи мелькав невиразний силует касатки!
Однак неповторне не повторювалося.
І коли в душі моїй майже стерлася гострота пережитого, коли трохи затьмарились образи минулого, я розповів про дивовижну подію своєму близькому другові й учителю, біологу й океанологу Триполіну. У мене була до нього справа, і, коли я приїхав на його дачу, ми спочатку працювали, а потім пішли подихати свіжим повітрям.
Читать дальше