Ігор Забєлін - В погоні за іхтіозаврами

Мій безтурботний настрій було зненацька порушено: за якийсь кабельтов прямо по курсу судна виник бурун. Глибина під нами була не менш як п’ять кілометрів, і раптом — бурун!

Я скрикнув, і тієї ж хвилини різко застопорилися машини, а з рульової рубки на палубу вискочив капітан. Буксир продовжував по інерції плисти до буруна, що клекотів.

— Що за чортовиння! — вигукнув капітан. — І сонце, ніби навмисне, просто в очі!

З води на секунду виткнулась наче обрубана чорна морда, і ми в один голос закричали:

— Кашалот!

Так, це був кашалот, і заспокоєний капітан зняв мічманку й витер рукавом лоба. Але десь поруч був ще хтось невидимий, і з ним кашалот вів страшну, судячи з усього, смертельну боротьбу. Ми не зразу збагнули: напад це чи захист. Та ось із води метнувся довгий гнучкий батіг і знову зник. Буксир був тепер так близько від місця запеклої сутички, що, незважаючи на сутінки, я розглядів у воді незграбне, дуже велике тіло.

— Кальмар! Велетенський кальмар! — скрикнув я.

І не помилився. Ми були свідками однієї, треба сказати, досить звичайної трагедії. Велетенські кальмари, які часом досягають двадцяти метрів завдовжки, — це, так би мовити, постійний об’єкт промислу для кашалотів. Живуть ці кальмари в океанічних безоднях, на глибині кілька сот метрів, ба навіть кілька кілометрів, проте кашалоти безстрашно пірнають туди й нападають на свою жертву. Таке полювання небезпечне, і на тілі багатьох кашалотів лишаються рубці — сліди ран, заподіяних їм, як гадають зоологи, велетенськими кальмарами, цими близькими родичами спрутів.

Вода клекотіла, і на поверхні з’являлися то хвіст кашалота, то щупальця кальмара, то чиясь темна спина. А ми стояли й дивилися, мов зачаровані, на бій морських потвор, які не звертали на нас ніякої уваги.

Що примусило мене глянути вниз, у воду, — я й досі не можу збагнути. Але й тепер, хоч уже минуло багато років, згадую той момент із хвилюванням: він визначив мою дальшу долю як ученого, хоч це й може здатися дещо неймовірним.

Я глянув тоді у воду — і здригнувся: із зеленої глибини, навскіс, просто до кашалота й кальмара мчала із шаленою швидкістю якась тварина. Я бачив її не більше двох секунд, але вона вразила уяву, вкарбувалася в пам’ять із точністю фотографії, і мені навіть сьогодні ввижається страшна потвора.

Чудовисько нагадувало торпеду. Темне-темне, з плавцем на спині, воно мало завдовжки не менш як десять метрів. Хвіст потвори був поставлений вертикально, як у риб, а видовжена морда переходила в довгий прямий дзьоб.

— Касатка! — вигукнув поруч мене старший механік, але страховище вже зникло.

І зараз же припинилася боротьба кашалота з кальмаром, щез бурун на поверхні океану, а через хвилину ми побачили кашалота, що виринув метрів за двісті від нас. Буксир увійшов у широку кров’яну пляму, що розходилася на місці смертельної сутички. Усі ми перехилилися через борт і стежили, як повільно занурюється тіло загиблого кальмара. Поринаючи у воду, воно весь час здригалося, неначе хтось шматував труп знизу.

— Касатка! — повторив старший механік. — Навіть кашалоти її бояться. Оце, справді, звір!

Я, проте, знав, що не касатка прогнала кашалота й захопила його здобич. Це зробив хтось інший — якийсь невідомий мешканець океану, мабуть, ще страшніший і сильніший. Там, у глибині, він почув запах крові й помчав угору…

Моряки ще довго згадували подробиці бою, а я відійшов убік і сів на кормі. У мене було таке почуття, ніби десь уже доводилося бачити це страхіття, та я не міг пригадати, де саме й коли. І ще мені здавалося, що чудовиську, яке промайнуло передо мною й зникло, чогось бракувало. Саме так, бракувало, і це особливо мучило й бентежило мене.

Нарешті, я зрозумів, чого йому не вистачало: роззявленої пащі з гострими зубами.

І вмить у моїй уяві виник розкритий підручник палеонтології, одна з його сторінок, де було намальовано іхтіозавра, що колись населяв моря й океани, а нині, як гадають учені, вимер.

Іхтіозавр! Ця думка буквально обпекла мене. Я спробував відігнати її, бо вона й мені самому здалася нісенітницею, проте нічого не вийшло. Я то сміявся із себе, як з останнього тупака, то почував себе героєм, що зробив надзвичайне наукове відкриття.

Я намагався пригадати все, що знав про іхтіозаврів, але ж знав я про них дуже мало: тільки й пам’ятав, що колись вони були, а потім вимерли, — як бачите, відомості не дуже багаті. Та це не спиняло моєї фантазії, і я вже уявляв собі, як будуть вражені моїм повідомленням біологи всього світу.