Андрій Дмитрук - Велика місія цивілізаторів

Велетень побіг.

Коротко завібрував мідний дзвін — напевне, впала міська дзвіниця.

Тінь стрибала через поля, і пшениця гинула в чорних ярах її слідів.

Семафор, що стояв біля Пел-Корнського тунелю, знайшли вранці на далекому березі озера Еджпорт.

Аугріллу доводилося робити різкі віражі. Раз він мало не налетів на синю спину, що нагадала майорові гладенькі гранітні схили в Кордільєрах. По хребту під шкірою тягнувся ряд зубців завбільшки як чималі річкові валуни.

— Алло, сер! Ви вже знаєте?

— Знаю, Фред.

— Треба було б загнати його кудись у пустелю і прикрити атомною бомбою… А то виходить як в Уеллса: ждемо, поки сам загине.

— Хай вирішує столиця.

— Поки вона вирішить…

— Гаразд, Фред, стежте…

Майорові страшенно набридла темрява. Він раз у раз поглядав на фосфорний циферблат. До ранку було далеко, як до власного ліжка. Гігант перестрибнув притоку Елліотт-рівер — каламутну, як суп, Каллеген, пройшов горбами, ламаючи виноградники, і ступив на шосе, що вело до Колдбріджа. Шосе перестало існувати. Білі стовпчики потонули в каші з роздробленого асфальту й землі.

Фредові вдалось упіймати по радіо якийсь наспіх складений коментар.

«…Абсолютно неймовірно. Розумна істота не буде надаремне руйнувати результати праці інших цивілізацій. Не можна також уявити, що нежданий гість є гігантською твариною, бо ж тварини нездатні до космічних перельотів. Однак не викликає сумнівів неземна природа чудовиська — про це свідчать, по-перше, його невразливість і, по-друге, цілковита свобода руху в умовах земної гравітації, де вага істоти таких розмірів досягає багатьох сотень тонн. Це суперечить…»

(Далі й слухати не варто. Напустили туману, і в кущі — «суперечить»).

Велетень ненадовго затримався біля Колдбріджського крейдяного кар'єру. Він розкидав схили, шпурляв грузовики й вагонетки, розкрутив великий екскаватор і жбурнув у водокачку.

На західному схилі запалали якісь сараї: Фредові пощастило роздивитися веселу посмішку на обличчі гіганта. Він стояв із відламаним ковшем у руці — сутулий, кривоногий, з великими ребрами, що робили його схожим на пральну тару, і весело дивився на вогнище. У нього були рідкі, мов у дитини, зуби. Вогонь перекинувся на дощані бараки робітничого селища. Зайнялось кріплення кар'єру. Машина Фреда сердито дзижчала. Ось вона зупинилась над краєм обриву. Аугрілл помітив кілька людських постатей, що причаїлися за барабаном підйомника.

Несподівано гігант тривожно підвів голову, відкрив рота, до чогось прислухаючись. Потім увібрав голову в плечі й закрився руками.

Щось ударило його, і він сів просто в котлован, обдерши вціліле кріплення.

Так і сидів велетень, увесь обсипаний крейдяним пилом, розвівши товсті коліна й зігнувши дугою синю лискучу спину, — сидів і хрипко плакав, кулачиськами витираючи сльози. Жалюгідний велетень, що наробив шкоди.

Кар'єр наповнився ніжним сяйвом і став схожий на кульбабу. Сяйво видихнуло з себе останні уламки колод, і літак ледве встиг ухилитися від однієї…

— Алло, сер!

— Фред?

— Я повертаюся, сер.

— Чому?

— Його відлупцювали, сер, і він плакав. Потім забрали. Напевне, дома теж битимуть.

— Хто, Фред?

— Батьки, звісно. Чи опікуни — не знаю, як у них називають…

— То ви думаєте, що це був усього лише…

— Переконаний, сер. Пам'ятаєте книжечки про хлопчаків, які залазили в зорельоти?

— Чому ж він так поводився?

— Можна подумати, що ви в дитинстві не руйнували мурашників і не кидали камінням у курей. Його ще вчасно забрали…

— Добре, Фред. Летіть додому. Будемо сподіватися, що хлопчика навчать як слід розуму…

— А де бочка з автолом? — дуже спокійно спитав Ферчайлд.

Спендлер побачив утрамбовану траву й жирні плями автолу на корінні дерева.

— Це міг зробити лише вертоліт, — сказав Ферчайлд після своїх звичайних лайок. — Бачите, містер Спендлер: бочку не котили. Її підняли й понесли. Чотириста вісімдесят кілограмів. Масло вищого сорту, сорок п'ять центів літр, щоб йому…

— Так, вертоліт, — погодився кореспондент, скривившись від лайки Ферчайлда.

— Або волохатий хлопець, — докинув хтось ззаду. Спендлер обернувся й побачив сивого з довгим обличчям чоловіка в синьому спецодягу й кепці, схожого на гнома.

— Знову баламутите людей, Мікі! — гаркнув Ферчайлд, скоса дивлячись на спокійного дідуся.

— Розумієте, сер, він вигадав якихось лісових мавп слонячого зросту і так залякав ними робітників, що бідолахи бояться відійти від дороги… Що, раді, старий панікере?